Пошук по сайту

Микола Гнатовський: Україна мусить інтенсифікувати свою роботу з розслідування воєнних злочинів

Минулого тижня відбулися дві важливі події, що мають дати поштовх для вирішення однієї з найбільших проблем українського законодавства.

Комітет Верховної Ради України з правоохоронної діяльності на засіданні 5 лютого 2020 року схвалив Законопроєкт 2689 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права».

Двома днями пізніше відбувся круглий стіл, на якому виступили народні депутати України, заступник Генерального прокурора, українські політики, громадські активісти, науковці, представники впливових міжнародних організацій. Відтепер — слово за Верховною Радою України, яка мусить висловити політичну волю та ухвалити цей важливий законопроєкт.

Спробую викласти історію питання.

У 2001-му році Україна приймає новий Кримінальний кодекс. Наприкінці Особливої частини там є Розділ ХХ зі старомодною назвою «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку». Але проблема не в назві розділу та не в його місці («у хвості» кодексу), а в тому, що його зміст «за дивовижним збігом обставин» мало відрізняється від такого ж розділу у Кримінальному кодексі Російської Федерації 1996 року, і на момент прийняття безнадійно застарів. Ті, хто ознайомлені з міжнародним кримінальним правом (серед авторів ККУ-2001 таких, мабуть, не виявилося) добре усвідомлюють, скільки всього трапилося за п’ять років, що минули між ухваленням російського та українського кодексів: прийняття Римського статуту Міжнародного кримінального суду, бурхливий розвиток практики міжнародних кримінальних трибуналів, лавиноподібний розвиток науки міжнародного кримінального права тощо. Якщо називати речі своїми іменами, то Розділ ХХ з’явився в ККУ «для згодиться», адже в осіб, що були залучені до його створення, бракувало уяви про можливість його практичного застосування.

До 2014 року заклики модернізувати цей розділ ККУ  лунали лише в спеціалізованих дискусіях надзвичайно вузького в Україні кола фахівців із міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права і не мали шансів бути почутими та сприйнятими законодавцем.
А потім була війна. Вона, власне, триває й нині. І категорії «агресія», «військові злочини», «злочини проти людяності» тощо і проблема безкарності за них перетворилися з абстракції на реальність. І відповідно до міжнародного права найбільша активність у напрямку проведення розслідувань та притягнення до відповідальності винних очікується саме від держави, на території якої відбуваються злочини. Цього вимагає й міжнародне гуманітарне право (згадаймо Женевські конвенції 1949 року) і міжнародне право прав людини (позитивні та процедурні зобов’язання держави за статтями 2 та 3 Європейської конвенції з прав людини).  Більш того, на цьому побудовано й міжнародне кримінальне право (принцип комплементарності).

Виявилося, що в тексті ККУ, начебто, все є для переслідування за злочини міжнародного права, а насправді — нічого не працює. За понад п’ять років є лише один (і доволі неоднозначний за якістю) вирок за статтею 438 («Порушення законів та звичаїв війни») — статистика красномовна.

І все ж Україна — з низки об’єктивних та суб’єктивних причин — не поспішала із розвитком свого кримінального законодавства та приведенням його у відповідність не лише до міжнародно-правових зобов’язань держави, а до нагальних практичних потреб органів слідства та судової системи. Максимум, на що спромоглася держава — це уточнення до «антитерористичних» статей ККУ, внесення деяких змін до кримінально-процесуального законодавства, доповнення Кримінального кодексу статтею про злочини проти людяності через майже буквальну рецепцію статті 7 Римського статуту (спроба доповнення виявилася неуспішною).

Водночас не можна стверджувати, що Україна нічого не робила для боротьби з безкарністю — розслідування тривали, було надано згоду на юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, внесені зміни до Конституції України (нова частина шоста статті 124). Все це дало змогу, незважаючи на невиправдану трирічну затримку, ратифікувати Римський статут і набути не лише обов’язків, що з нього випливають, але й відповідних прав. Утім, необхідного інструментарію для роботи правоохоронна й судова система України поки не здобула— старий недолугий Кримінальний кодекс стояв на заваді найбільш рішучим та наполегливим слідчим, прокурорам, суддям. Так само відбулося і в багатьох інших сферах: починаючи з 2014 року, там, де держава не спрацьовувала, підключалися механізми дії громадянського суспільства. Саме завдяки організаційним зусиллям правозахисників (особлива подяка Олександрі Матвійчук) було створено авторський колектив з українських та іноземних фахівців із міжнародного та національного кримінального права.

Законопроєкт було розроблено, влітку 2017 року він був підтриманий Міністерством юстиції, після чого почалися тривалі узгодження з тодішнім урядом і болісний процес удосконалення тексту. Зрештою парламент восьмого скликання спромігся ухвалити законопроєкт лише у першому читанні.

У новій Верховній Раді законопроєкт зазнав нової редакції, яка так само є прийнятною. Можна багато дискутувати про окремі дефініції — проте лише час покаже, наскільки вдало все сформульовано. Далі відкладати ухвалення цих змін неможливо: українські суди та правоохоронці потребують нових, уточнених положень, щоби різко інтенсифікувати свою роботу з розслідування воєнних злочинів та злочинів проти людяності та притягнення винних до відповідальності.

Тому рішення Комітету з правоохоронної діяльності на підтримку законопроєкту 2689 — безумовно, правильне рішення. Ухвалюючи його, Комітет, як видається, зважив на експертні оцінки тих, хто дійсно є фахівцями з імплементації міжнародного кримінального права на національному рівні.

На жаль, таких фахівців не знайшлося в Головному науково-експертному управлінні Верховної Ради, висновок якого волає про необізнаність його авторів із міжнародним правом взагалі та міжнародним кримінальним правом зокрема, а також — із досвідом інших держав у трансформації останнього до національного правопорядку. Під час обговорення в п’ятницю подібні голоси лунали й від шановних колег, які дуже давно працюють у сфері внутрішньодержавного кримінального права, проте страждають на гостру некомпетентність у його міжнародних аспектах.

Сподіваюся, що відчайдушні спроби стати на заваді розвитку українського законодавства про злочини за міжнародним правом не матимуть успіху. Не вплинуть на остаточне позитивне рішення й деякі ірраціональні страхи щодо міжнародного кримінального права.
Із ухваленням змін саме Україна та її правоохоронні й судові органи мають повернути собі контроль над розслідуванням усієї інформації про воєнні злочини та злочини проти людяності. А далі — питання ресурсів та політичної волі цією ініціативою скористатися не лише заради дотримання міжнародних зобов’язань держави, а й насамперед для уникнення безкарності за найтяжчі злочини, відновлення прав жертв та їхніх сімей та зрештою — загоєння ран, завданих Україні та Українському народу під час війни, що триває майже шість дуже довгих років.

Автор: Микола Гнатовський

#кримінальна_юстиція

#міжнароднеправо