Пошук по сайту

JustTalk#2. Як вивести затримання з тіні?

Необхідність змін інституту затримання в діяльності правоохоронних органів України обумовлена цілою низкою факторів. Як свідчать результати численних досліджень, річних доповідей Уповноваженого ВР з прав людини, моніторингових звітів міжнародних та національних неурядових правозахисних організацій саме на етапі затримання особи за підозрою у вчиненні правопорушень відбувається найбільша кількість порушень прав людини з боку правоохоронних органів. Існування подібної практики, на думку експертів, пов’язане із певними викривленнями інституту затримання та функцій, які він має виконувати у процесі розслідування.

Так, зокрема, у демократичних державах затримання є цілком прозорим та підконтрольним засобом, який використовується правоохоронцями для припинення правопорушення, забезпечення збору доказів за участі підозрюваної особи або її ізоляції у разі наявності обґрунтованих підстав вважати, що перебуваючи на свободі, підозрювана особа буде перешкоджати процесу розслідування. Водночас мають існувати обґрунтовані підстави вважати, що особа є причетною до вчинення правопорушення, повинні бути забезпечені її процесуальні права та гарантії, й особа має бути звільненою одразу як тільки перестали існувати підстави для подальшого обмеження її свободи.

На фото: Виконавчий директор ЕЦПЛ Юрій Бєлоусов та експерт Євген Крапивін на JustTalk#2. Автор фото: Володимир Чеппель

 

На жаль, в Україні, попри наявність прогресивного кримінального процесуального законодавства, затримання фактично сприймається правоохоронцями як процедура, що надає неконтрольовані можливості для схилення затриманої особи до співпраці та першочергового отримання доказової бази без суворого дотримання законодавчих норм. Зокрема, поширеною є практика так званих неофіційних затримань, коли затримана особа перебуває під повним контролем правоохоронців, які збирають можливі докази її причетності до правопорушень без жодної реєстрації своїх дій (часу та місця затримання, кола учасників “спілкування” з особою, ходу проведення цих дій тощо) та забезпечення процесуальних прав та гарантій підозрюваної особи (права на захист, повідомлення третіх осіб про затримання та ін.)

У свою чергу, існування подібної практики пов’язане із особливостями побудови усього процесу розслідування, який до цього часу орієнтований на отримання від підозрюваної особи зізнання та інших відомостей, що можуть мати відношення до вчиненого правопорушення. Ці відомості фактично є відправною точкою усього подальшого розслідування. Відтак, в межах подібного підходу, завдання правоохоронців звужується до встановлення кола осіб, які можуть бути причетними до вчиненого злочину та їх затримання. У подальшому, часто із використанням фізичного та психічного насильства від цих осіб отримуються відомості щодо їх причетності до правопорушення, які згодом «легалізуються» у речові докази.

Якщо ж такі відомості не встановлюються, затримані особи, зазвичай, згодом звільняються, а факт їх перебування у правоохоронному органі, як й усі дії, що з ними проводилися, жодним чином не фіксуються ані у відповідних відомчих журналах, ані у процесуальних документах. Сприяє цьому стану речей й відсутність єдиного розуміння ролі затримання у кримінальному процесі у різних суб’єктів кримінальної юстиції, зокрема у представників органів досудового розслідування, прокуратури та суду. В той же час, головна причина існування подібної ситуації полягає у відсутності єдиних взаємоузгоджених стандартів затримання, які б чітко визначали умови, процедури та алгоритми його здійснення, а також роль кожної посадової особи в цьому процесі.

Концепцію змін в інституті затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопоршення можна завантажити за посиланням 

 

Юрій Бєлоусов, Виконавчий директор ЕЦПЛ, кандидат соціологічних наук

Андрій Орлеан, Керівник програми "Права людини у досудовому розслідуванні", доктор юридичних наук, доцент

Володимир Венгер, Керівник програми «Права людини і правосуддя», кандидат юридичних наук

0