Пошук по сайту

Кібер суверенітет vs Data Protection: xто створює та регулює правила в кіберпросторі?

Доволі довго кіберпростір залишався гаванню свободи для технологічних спеціалістів, що мріють про світ без державного втручання. Гарним прикладом цього є Декларація незалежності кіберпростору Джона Барлоу, що опублікована у 1996-му з нагоди Міжнародного економічного форуму в Давосі. Він проголошує: «Держави Індустріального Світу, гіганти з металу та плоті, що знемагають від нудьги, я прийшов із Кіберпростору — нового дому Розуму. Від імені майбутнього прошу Вас, з минулого, залишити нас у спокої. Вам серед нас не раді. Ви не маєте влади там, де є ми». Менш пафосну варіацію цієї ідеї можна знайти в Білій книзі авторства Сатосі Накамато (чия особистість і досі не встановлена), де вперше було втілено ідею криптовалюти. Невідомий автор привернув увагу до бажання отримати автономію замість наявної системи довіри: «Потрібна електронна система платежів, що ґрунтується на криптографічних доказах замість довіри, яка б дозволила двум охочим сторонам трансакції безпосередньо між собою без звернення до третьої довіреної особи здійснити транзакцію».

Де проходить червона лінія між державним суверенітетом та «суверенітетом» інтернет-платформ у кіберпросторі? Ця коротка стаття дає погляд на найбільш усталені підходи до розуміння того, чим є кібер суверенітет, а також спонукає до подальших наукових досліджень із цієї тематики. Читачу пропонується зосередитися на розумінні кібер суверенитету як техніко-правової сфери, що характеризується управлінням із боку держав, компаній та окремих індивідів. Дивлячись на кіберпростір під таким кутом, можна побачити, що саме він є однією з найбільш важливих сторін сучасного політичного та економічного буття. Окрім того, хоч у статті стверджується важливість роботи в аналітичних рамках, які розкривають суть кіберпростору, як техніко-юридичного простору, що регулюється множинністю різних суб’єктів, тут також виявляється брак єдиного нормативного розуміння суперечливих інтересів залучених «гравців». Ми не зосереджували увагу на повноваженнях інституцій, що регулюють кіберпростір, ані в економічному, ані в політичному аспекті.

На фото: Джон Барлоу

 

Юрисдикція в кіберпросторі

Поняття кібер суверенітету походить зі сфери електронного урядування та, зазвичай, означає можливість створювати та імплементувати нормативне регулювання в кіберпросторі через звичайні механізми державного управління. Один із флагманів у сфері кібербезпеки та криптографії Брюс Шнаєр вигадав це поняття для позначення спроб урядів країн взяти під контроль інтернет-сферу, яка умовно перебуває в межах їх юрисдикції. Найбільш авторитетним джерелом, що визначає практичні аспекти застосування міжнародного права в питаннях регулювання кіберпростору є Tallinn Manual 2.0, виданий 2017 року. Уряди держав обговорюють питання кібер суверенітету крізь призму концепцій міжнародного права, зокрема, втручання, погрози силою або її застосування,   (due diligence) та відповідальності держав. Однак зв’язок між даними та територіальністю ставить під сумнів, навіть, найбільш класичні аксіоми міжнародного правового порядку.

Флер Джонс, професорка юридичної школи Університету Нового Південного Уельсу, влучно зазначає, що «відбуваються зміни які, насправді, призводять до потреби в потенційному перегляді принципу територіальності в міжнародному праві». Нові виклики значною мірою стосуються не стільки визначення меж територіальних кордонів та питань належності фізичної власності, скільки доступу до даних та технічних характеристик.

Втім, кібер суверенітет не обов’язково має включати елементи регулювання з боку держави. Насамперед, це стосується можливості створювати та імплементувати правила в кіберпросторі. Якщо розуміти під поняттям «юрисдикції» суверенне право суб’єкта на розповсюдження своїх правил та право на здійснення владних повноважень у сфері правотворчості, то можна припустити, що протоколи та коди загалом є інструментами правотворчості так само, як і державний апарат.

Такий підхід дає змогу розглянути приватноправові заходи (наприклад: створення договорів, правила та умови користування сайтом великих корпорацій), як прояви юрисдикції. Експерти не вважають цей підхід новим: ще на початку 1999 року, Лоуренс Лесіг, професор юридичної школи Гарвардського університету, опублікував книгу «Код та інші закони кіберпростору», де на прикладах авторського права проілюстрував, що кожна крапка регулюється конкуруючими системами, які включають у себе норми права, правила ринку, технічні конфігурації. Більш сучасне втілення цієї ідеї можна знайти в книзі «Блокчейн та право: Правило Коду» Прімавери де Філіппі та Аарона Врайта. Її автори зазначають таке: «Як приватні, так і публічні суб’єкти можуть потенційно використовувати блокчейн-технологію для створення власної системи правил та регулювань». Виходить, що ми маємо розуміти кіберпростір, як гібрид техніко-юридичного урядування. За словами Джейка Голдфайна, науковця, постдоктора Cornell Tech Корнельського університету, «ідею поєднання «права» та «технології» на базі вторинної регуляторної схеми потрібно замінити взаємопов’язаною картиною координування, що складатиме техніко-юридичне регулювання».

Взаємна недовіра з боку розробників технологій та урядів держав призводить до конкуренції за юрисдикці ю чи конкурування суверенітетів, які доволі часто формують, так звану, битву між суверенітетом платформ та державним суверенітетом. сновне питання для практиків полягає в тому, щоби знати, хто може стверджувати, що саме він має нормотворчу владу?

 

Історія битви в кіберпросторі

Здається, що розглядати нормотворчість шляхом проведення межи між «вони» та «ми», та обходити стороною конститутивний потенціал, банально та надто поверхнево. Проте такий погляд є важливим, оскільки він зачіпає питання політичного характеру. Нам варто задуматися про стосунки між споживачами та корпораціями, які займаються big data. Збираючи дані, компанії не лише створюють більш повні профайли споживачів, але  значною мірою впливають на вибір споживачів та сценарії їхнього життя. Ґрунтуючись на мантрі свободи вибору, компанії стверджують, що споживачі вільні не приймати їх умови та обрати іншого постачальника. Проте цей підхід насправді приховує владну асиметрію та абсолютну неможливість особи уникнути участі в інформаційному житті. Оскільки держави та місцеві політичні організації, здається, працюють у дисонансі з корпоративними компаніями, це залишає відкритим питання про те, як нові політичні сили можуть використати сучасні технології у своїх інтересах.

Conclusion

Доволі часто науковці та практики залишаються на одній зі сторін: або вони захищають регуляторні інститути, або намагаються адаптувати технологічні нововведення до вже наявних регуляторних рамок на місці юриста в технологічній компанії.

Однак, оскільки часом стосунки між державою та технологіями схожі радше битву, а не на діалог інтересів, це також є влучним моментом для втручання. Якщо ми розуміємо, як юридичні знання використовуються для концентрації багатства та влади, то ці ж знання також можуть бути використані і для менш «достойних» цілей, як от, для незаконного перерозподілу влади та диверсії.

З цієї причини юристи мають бути стурбовані не лише тим, кому належить суверенітет у кіберпросторі та чиї правила варто застосовувати, але й також намагатися влаштувати кіберпростір, як платформу для взаємної участі всіх суб’єктів та рівного доступу до прав.

Переклад: Валерія Устюгова (за матеріалами Andrea Leiter, the Harvard International Law Journal)

Джерело

#dataprotection #cybersafety