Пошук по сайту

Чи можна обмежувати свободу, якщо вирок не набув законної сили?

Декларуючи себе як правова держава, Україна зобов’язана неухильно дотримуватися норм та приписів, які становлять систему її законодавства шляхом їх реалізації уповноваженими на те органами. Проте, на практиці, основні права, що закріплені в Конституції, нерідко порушуються тими органами, які б мали слідкувати за їх дотриманням.

Наразі одним з найбільш актуальних питань являється дотримання прав осіб, яким обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою. Тут існує ряд проблем, зокрема порушення процесуальних аспектів при його обранні та продовженні строків цього запобіжного заходу. Проте найбільш спірним питанням залишається застосування під виглядом «запобіжного заходу» до обвинуваченого або засудженого обмежень особистого характеру, пов’язаних з позбавленням волі, відразу після проголошення судового рішення.

Для прикладу наведу цитату з вироку:

«Обрати відносно засудженого запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили, взявши його під варту із зали суду».

Відповідно до статті 5 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, обмеження права на свободу й особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. Дана норма має своє продовження в національному законодавстві, а саме, в статті 29 Конституції України вказано, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду й на підставах та в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 183 Кримінального процесуального Кодексу України (далі — КПК) тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу. У статті 374 КПК визначено зміст вироку суду, де поміж іншим зазначено, що у разі постановлення виправдувального вироку суд у резолютивній частині зобов’язаний вирішити питання щодо заходів забезпечення його виконання, а також рішення стосовно дії запобіжного заходу до набрання вироком законної сили. Крім того, вищевказаною статтею передбачено, що коли йдеться про визнання особи винною суд також вирішує питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, які були обрані, але без посилань на часові рамки їх дії. До того ж, можна навести приклади ситуацій, коли запобіжний захід у виді тримання під вартою під час досудового розслідування або ж судового розгляду особі не обирався.

Тоді виникає логічне питання: чи законно визнавати «запобіжним заходом» негайне затримання засудженого в залі судового засідання до набрання обвинувальним вироком законної сили?

 

Якщо прямо трактувати норми КПК, а саме, главу 18, то можна зробити висновок, що для обрання чи продовження дії запобіжного заходу необхідно дотримання певної процедури:

подача прокурором до суду письмового клопотання з обґрунтуванням підстав та ризиків для його обрання.

розгляд даного клопотання судом у судовому засіданні.

винесення рішення за результатами розгляду клопотання у формі ухвали.

Також відповідно до зазначеного розділу КПК, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою може бути обраний на строк не більше, ніж 60 днів, після чого прокурор зобов’язаний повторно звернутися до суду з клопотанням про його продовження за наявності підстав. Саме тому формулювання «до набрання вироку законної сили» не встановлює часові рамки даного обмеження прав особи, що не відповідає вимогам ст. 197 КПК та загальним засадам процесуального законодавства.

Наведені аргументи дають змогу стверджувати, що особисті обмеження, які застосовані судом до набрання чинності обвинувального вироку, аж ніяк не являються «запобіжним заходом» у розумінні чинного КПК України.

Чи можна вважати даний вид обмежень особистого характеру початком виконання вироку?

Згідно зі ст. 532 КПК вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слідчого судді, якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. А згідно зі ст. 87 Кримінально-виконавчого Кодексу України особи, засуджені до позбавлення волі, направляються для відбування покарання не пізніше десятиденного строку з дати набуття вироком законної сили, або з дня надходження із суду розпорядження щодо виконання вироку, який набув законної сили. Тобто законодавець чітко визначає: до виконання відносяться тільки вироки, які набрали законної сили. Отже, даний вид обмежень особистої свободи не може вважатися виконанням покарання за вироком.

Для часткового усунення колізій у законодавстві при застосуванні так званого «запобіжного заходу» до набрання вироку законної сили видано відомчий наказ, яким узаконено тримання в установах попереднього ув’язнення осіб, яких негайно взято під варту.

Так, відповідно до Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 2019 року № 1769/5, підставами для приймання до СІЗО та тримання ув’язнених і засуджених серед інших є вирок суду, що не набрав законної сили, але передбачає тримання особи під вартою.

Для порівняння, цікава позиція з даного питання відображена в рішеннях Європейського суду з прав людини.

Так, у справі «Руслана Яковенко проти України», заява № 5425/11 від 04.06.2015, суд зазначає, що підсудний вважається таким, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції, з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть, якщо він ще не набрав законної сили, і його можна оскаржити. Більше того, особа, засуджена судом першої інстанції, яка перебуває під вартою до закінчення строку оскарження вироку, не може вважатися тою, що перебуває під вартою, до провадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення за підпунктом «c» пункту 1 статті 5 Конвенції.

У справі «Вемгофф проти Німеччини», за заявою № 2122/64від 27.06.1968 суд доходить висновку, що словосполучення «після засудження» не може тлумачитися як таке, що обмежується вироком, який набрав законної сили, оскільки це виключатиме випадки затримання під час судового засідання осіб, котрих за результатами судового розгляду було засуджено і які на такий судовий розгляд з’явилися, ще будучи вільними, незалежно від доступних їм засобів юридичного захисту.

Також у справі «Б. проти Австрії» за заявою № 38450/12 від 28.03.1990 вказано, що у своїй практиці Суд неодноразово зазначав, що він бере до уваги великі розбіжності між державами-учасницями Конвенції стосовно питання про те, чи розпочинається відлік строку відбування покарання особою, засудженою судом першої інстанції, у той час як розгляд апеляційної скарги ще триває. Проте Суд повторно зазначає, що важливі гарантії статті 5 Конвенції не залежать від національного законодавства.

Отже, навіть, якщо національне законодавство держави-члена передбачає, що вирок набирає законної сили лише після завершення розгляду справи судами всіх інстанцій, попереднє ув’язнення в розумінні положень Конвенції закінчується зі встановленням вини та призначенням покарання судом першої інстанції.

Поєднання норм національного законодавства та практики міжнародних судових установ призвело до того, що в питаннях застосування особистих обмежень до осіб, яких визнано судами винними, де-факто використовується одне бачення. Хоча, на мою думку, законодавцю необхідно чітко визначити, чим є обмеження особистого характеру, пов’язане з позбавленням волі, яке застосовано негайно після проголошення судового рішення та до набрання ним законної сили: попереднім ув’язненням або ж початком виконання покарання?

 

Автор: Сергій Іллюк, юрист, проєктний менеджер ЕЦПЛ

 

#триманняпідвартою #запобіжнізаходи

 

Сергій Іллюк, Проектний менеджер, юрист

0