Пошук по сайту

Права людини: аудіо- та відеозаписи і кримінальне провадження

Інтернет і телерадіоефір України здригається від «викриття» громадянами (журналістами, народними депутатами, громадськими активістами) наших можновладців у корупційних і пов’язаних з ними діяннях, але це все відбувається поза межами кримінального процесу та/або діяльності оперативних працівників органів забезпечення правопорядку (Нацполіції, СБУ, НАБУ, ДБР).
Частина експертної спільноти разом з журналістами та активними дописувачами соціальних мереж «розкручують» дискусії/суперечки на цю тему, намагаючись, з одного боку, захищати права людини, а з іншого – опікуючись захистом суспільних інтересів від корупційних злочинів у сфері державного управління…

На цьому тлі постає запитання:

Чи є однозначна відповідь для розв’язання такої проблеми: існування балансу між ПРАВАМИ окремої людини та ІНТЕРЕСАМИ суспільства з метою адекватного функціонування державних інституцій/механізмів, спрямованих на захист цих ПРАВ і задоволення ІНТЕРЕСІВ?
Безумовно, щоби відповісти на таке запитання, треба провести ґрунтовне дослідження в декількох галузях правового регулювання, а саме у сферах: конституційних прав і свобод людини, цивільно-правових відносин людини з людиною і державою, кримінально-правових і процесуальних відносин.
Спробую максимально стисло окреслити саму проблему, сформулювавши кілька додаткових запитань і висловивши власні міркування по кожному з них.

1. Якими правами володіє людина/громадянин в Україні з точки зору їх порушення іншою людиною/громадянином та/або державою в контексті їх порушення в результаті вчинення корупційного злочину?

1.1. Аналіз статей 22, 24, 34, 40, 55, 62 Конституції України дозволяє дійти таких висновків:

По-перше, «права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними».

По-друге, «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом».

По-третє, «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».

По-четверте, «здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

По-п’яте, «права і свободи людини і громадянина захищаються судом».

 

1.2. До прав людини/громадянина, в контексті заявленої теми, належать передбачені статтями 269–273 Цивільного кодексу України особисті немайнові права, а саме:

право на життя, право на охорону здоров’я, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність,

право на недоторканність особистого і сімейного життя,

право на повагу до гідності та честі,

право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції,

право на недоторканність житла,

право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування,

право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

При цьому вони належать кожній фізичній особі від народження або за законом, а володіє вона ними довічно.

Перелік особистих немайнових прав, встановлених Конституцією України, ЦК України та іншим законом, не є вичерпним, а діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права.

Крім зазначеного вище, статті 302 і 307 ЦК України безпосередньо регулюють:

А) Право на інформацію, яке передбачає, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.
Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності.

Б) Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.

Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, зокрема таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.
Таким чином, можна зробити висновок, що на підставі положень Конституції України і Цивільного кодексу України особисті немайнові права людини, включно з правом на відеозйомку та аудіозапис, можуть бути обмежені будь-ким, зокрема й органами держави лише у випадках, встановлених законом (законами) України.

 

2. Яким чином Конституція України і Кримінальний кодекс України регулюють втручання/не втручання людини і держави в реалізацію вищезазначених прав людини?

2.1. Статті 62, 63, 64, 68 Конституції України гарантують, що:

По-перше, «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».

По-друге, «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

По-третє, «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».

По-четверте, «Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей».

По-п’яте, «Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності».

Проміжний висновок: положення частини 3 статті 34 Конституції України не корелюються з положеннями ч. 1 статті 64 Конституції України в контексті підстав обмеження прав і свобод людини, що створює певну правову колізію в реалізації та захисті конституційних прав і свобод людини?!

Така колізія, на мій погляд, негативно впливає на законодавче регулювання правових відносин у сфері виявлення та розслідування злочинів.

 

2.2. Кримінальний кодекс України визначає, що:

По-перше, «Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі» (Стаття 11).

По-друге, «Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їхньої злочинної діяльності» (Стаття 43).

Таким чином, можна обґрунтовано припускати, що фото- та відеозйомка особи без її згоди, що була здійснена фізичною особою або особою, яка виконувала спеціальне завдання, за загальними правилами КК України не може кваліфікуватись як злочин?

Водночас:

стаття 359 КК України передбачає кримінальне покарання «за незаконні придбання, збут або використання спеціальних технічних засобів отримання інформації»;
стаття 372 КК України передбачає кримінальне покарання певних посадових осіб «за притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності».

При цьому термін «завідомо невинного» викликає, своєю чергою, запитання щодо можливості та критеріїв встановлення такої особи?..

У контексті аналізу зазначеної проблеми (повідомлення про ймовірно вчинений корупційний злочин) особливу увагу привертають:

стаття 383 КК України (завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину);

стаття 384 КК України (введення в оману суду або іншого уповноваженого органу);

стаття 385 КК України (відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’’язків);

стаття 386 КК України передбачає також кримінальне покарання «за перешкоджання з’’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання

показань чи висновку;

стаття 387 КК України закріпила кримінальне покарання особи «за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування;

стаття 373 КК України передбачає кримінальне покарання за примушування особи давати показання).

 

Таким чином, можна зробити висновок, що окремі положення Конституції України і Кримінального кодексу України містять певні неузгодженості в частині реалізації і захисту прав і свобод людини, надаючи людині, з одного боку, майже необмежене право на реалізацію своїх конституційних прав і свобод, а з іншого – надаючи державі певні репресивні інструменти щодо обмеження таких прав і свобод, що не достатньо адекватно і пропорційно корелюються поміж собою?..

 

3. Яким чином Конституція та Кримінальний, Кримінальний процесуальний кодекси України регулюють право і обов’язок людини щодо протидії злочинності?

3.1. Аналіз переліку прав і свобод людини дозволяє стверджувати, що положення Конституції України жодним чином (ні прямо, ні опосередковано) не надають людині і громадянину будь-яких прав і не покладають на неї будь-яких обов’язків щодо протидії злочинності в будь-який спосіб, зокрема й шляхом подання заяв/повідомлень про підготовку та/або вчинення злочину.

Тобто протидія злочинності, включно з розслідуванням вчинених злочинів, передбачених КК України, є виключними повноваженнями і прерогативою держави в особі її відповідних органів і посадових осіб. Про це свідчить і положення ч. 1 ст. 19 Конституції України.

У той же час, за загальним конституційним принципом, людині/громадянину дозволено робити все, що не заборонено Конституцією і законами України. Таким чином людина/громадянин має право на свій розсуд брати участь у протидії злочинності, зокрема й шляхом подання заяв/повідомлень про підготовку чи вчинення діянь, що, на її думку/за припущенням чи переконанням, містять ознаки злочину. При цьому людина повинна бути свідома, що певні її неправомірні дії в цій частині реалізації її прав і свобод можуть бути покарані державою на підставі кримінального закону.

 

3.2. Єдиний законодавчий акт – Кримінальний процесуальний кодекс України – визначає статус особи, яка подає заяву про можливо вчинений злочин, а саме:

Стаття 60. Заявником є фізична або юридична особа, яка звернулася із заявою або повідомленням про кримінальне правопорушення до органу державної влади, уповноваженого розпочати досудове розслідування, і не є потерпілим.
Заявник, який є викривачем, крім передбачених цією статтею прав, має право в порядку, встановленому Законом України «Про запобігання корупції», отримувати інформацію про стан досудового розслідування, розпочатого за його заявою чи повідомленням.
Відповідно до цієї статті КПК України заявник має певні права.

У контексті запропонованого аналізу доречною є проблема збору і подальшого використання/оцінювання у кримінальному провадженні доказової інформації щодо вчинення злочину, який було здійснено громадянином (заявником) поза межами такого провадження з метою повідомити державу про діяння, які надалі можуть бути оцінені судом як злочин.
На мій погляд, рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України (Справа N 1-31/2011 20 жовтня 2011 року) є занадто формальним, але водночас таким, що вкладається в парадигму чинної Конституції і законів України. Тобто і Конституційний Суд є, певною мірою, заручником наявного правового поля щодо підтримання/не підтримання балансу прав і свобод людини та інтересів суспільства?!

 

3.3. Постають логічні запитання:

Яким чином статус заявника про злочин узгоджується з аналізованими вище положеннями Конституції України, Цивільного і Кримінального кодексів України в частині реалізації прав і свобод людини на протидію злочинності?

Чи є в нашому законодавстві баланс прав і свобод людини та інтересів держави в механізмах та інструментах протидії злочинності?

Як правомірно вчиняти людині, яка намагається допомагати державі у протидії злочинності, щоби не наражатися самій на заходи кримінального покарання і не ставати «жертвою» благородної мотивації своїх заяв і повідомлень про злочин?

Адже вся історія людства свідчить, що без активної участі громадян у протидії злочинності жоден державний механізм не в змозі ефективно їй протидіяти!

Відсутність оптимальної кореляції між положеннями законів і Конституції України мають наслідком ситуацію, коли, з одного боку – громадяни України, неглибоко розуміючи та не усвідомлюючи весь спектр своїх прав і свобод у протидії злочинності, зловживають ними, обґрунтовуючи свою діяльність благородною метою, а з іншого – держава не створила належних законодавчих умов для реалізації громадянином цих самих прав і свобод.

Вважаю, що оптимальні відповіді на поставлені запитання можна знайти лише шляхом здійснення ґрунтовних науково-практичних досліджень цієї проблеми з наступною кореляцією положень Конституції і відповідних законів України.

 

Автор: Володимир Сущенко, голова Правління ЕЦПЛ

спеціально для JustTalk

Володимир Сущенко, голова правління ГО «Експертний центр з прав людини», кандидат юридичних наук, доцент

0