Пошук по сайту

Продати дияволу не душу, а дані. В обмін на безпеку

Ідея цифрового нагляду супроводжує нас доволі давно. І сьогодні, під приводом боротьби з пандемією, вона отримує додаткове й безпрецедентне виправдання. Щоправда найбільш помірковані голоси намагаються знайти компроміс: широко впроваджуючи відстеження поведінки інфікованих та потенційно інфікованих осіб та все ж зберегти приватність.

Втім, один із найбільш впливових представників якісного журналізму Wall Street Journal висловлюється на цю тему без зайвих делікатностей: «Як коронавірус руйнує приватність» (How Coronavirus Is Eroding Privacy). Порівняно з попередніми епідеміями, ця проходить у час, коли 5,2 мільярди смартфонів дають змогу доволі точно встановити, де інфікований підхопив вірус, з ким спілкувався й кому міг передати інфекцію. Цією можливістю чудово скористалися в КНР, Сінгапурі й Південній Кореї, де не вважали за потрібне особливо церемонитися з приватністю й без дозволу масово знімали потрібну інформацію зі смартфонів. Проте в Німеччині намагання влади скопіювати цю практику наразились на критику правозахисних організацій і зависли в повітрі. В інших демократичних країнах, як от в Австралії, ухвалили законодавчі поправки, які зобов‘язують людей на карантині завантажити спеціальні застосунки, які будуть повідомляти владу про їхнє місцеперебування. В Ізраїлі до стеження за інфікованими залучили державну розвідку.

PHOTO ILLUSTRATION: Wall Street Journal, DAVE COLE/WSJ; PHOTOS: BLOOMBERG NEWS (4), AFP/GETTY IMAGES (2), REUTERS (2), AP

 

Загалом, за оцінками процитованих у згаданій статті експертів, нас чекає «прорив дамби», який суттєво вплине на розширення нагляду за громадянами в цілях громадської безпеки.

Більшість громадян, як свідчать опитування, не заперечують проти такого нагляду в розпал епідемії. Втім питання в тому, чи не залишаться практиковані наглядачами методи й після закінчення епідемії?

Це як угода Фауста. Тільки замість душі — приватні дані. І замість безсмертя — безпека.

Якщо заглянути в історію телекомунікацій, то ще у 1994 році в США вийшов відповідний акт (Communication Assistance for Law Enforcement Act), який передбачав моніторинг телефонної цифрової комунікації, а згодом поширився й на Інтернет. Щодо моніторингу з комерційною метою, то, звісно, найвідомішим прикладом є Google (з 1997), який зумів найбільш успішно монетизувати пошукові запити своїх численних користувачів та зміст їхнього електронного листування. Моніторинг листів дозволив цій компанії пропонувати вузько чи навіть індивідуально тарґетовану рекламу AdSense. Наступним великим глобальним гравцем на цьому полі, як ми знаємо, став Facebook (2004).

Такі правозахисні організації як Reporters Without Borders, Electronic Frontier Foundation, American Civil Liberties Union та інші давно б’ють на сполох із приводу експансії процесів цифрового спостереження й остерігаються перспективи перетворення навіть демократичних країн у суспільства масового нагляду.

Google, який щоденно здійснює близько п’яти з половиною мільярдів пошукових операцій, знає про нас, як вважається, більше, ніж наші рідні, друзі, знайомі, й навіть, більше, ніж знаємо про себе самі. І це не перебільшення. Річ у тому, що через еґоцентризм нашої психіки ми доволі часто схильні створювати дещо ідеалізовану картину самих себе. Якщо, скажімо, хтось із нас вважає себе передусім інтелектуалом, то він не дуже охоче погоджуватиметься з пошуковою статистикою, яка заносить нас до категорії компульсивних покупців та фанатичних мисливців, скажімо, за вінтажним одягом. У цьому сенсі інтернет надає більш об’єктивну статистичну інформацію. Якщо сюди ще додати нашу активність — лайки, пости й коментарі — у соціальних мережах, інформацію з численних додатків-застосунків у смартфоні, зокрема, про нашу фінансову активність, геолокацію, про наше потрапляння в зону стеження відеокамер, які вміють ідентифікувати нас за рисами обличчя, особистим «почерком» ходьби, поставою, то в разі інтеграції всіх цих потоків інформації отримаємо те, що значно перевершує ті можливості, які уявив собі 70 років тому Джордж Орвелл.

“1984”, фільм-антиутопія

 

Як ми знаємо, вершиною його дистопії «1984» в технологічному сенсі були телевізійні екрани зі зворотнім зв’язком: обладнані дуже чутливими мікрофонами й камерами вони безнастанно підслуховували й підглядали за мешканцями. Навіть тоді, коли мешканці вимикали ці телевізори. Втім, камери не мали функції нічного бачення.

Але справа не в тому, що мешканці могли дозволити собі певні речі вночі, у темряві. Річ у тому, що потоки даних, які дозволяють формувати споживацькі чи й політичні /світоглядні профілі кожного з нас, набагато перевищують ті можливості, які надає примітивне підслуховування й підглядання за поведінкою у квартирі.

Скажете, що інтегрувати в єдину базу всі ці інформаційні потоки не дозволяє законодавство. Банки, власники смартфонних застосунків, камер відеонагляду, пошукових механізмів і соціальних мереж, мобільні оператори тощо, зазвичай, не надають свою інформацію поліції. Винятками є хіба випадки, коли правоохоронні органи отримують таку інформацію про особу за рішенням суду чи у зв’язку з початком процесуальних дій.

Врешті, багато з нас завжди підозрювали, що в держави є спокуса інтегрувати всі ці дані з метою тотальних маніпуляцій суспільством загалом. Першими це офіційно запровадили КНР із їхнім сумнозвісним проєктом соціального кредиту.

Це так, наче переписати дистопію «1984», перекинувши персонажів десь на років 30 пізніше, в епоху всюдисущих цифрових механізмів, геолокації й додатків на мобільному, які не можна відключати. Тобто які вас зобов’язують тримати перманентно увімкненими, а за вимкнення — штрафуватимуть. Що власне, ми й бачимо в низці країн, під час пандемії, яка розв’язала руки прихильникам тотального цифрового нагляду також і в тих країнах, де досі надавали перевагу демократії або ж імітували її, як от у РФ. На думку експертів, на чиї висловлювання покликається CNN, «Росія використовує коронавірус, щоби побудувати “цифровий ГУЛАГ».

“Шоу Трумана”, фільм-антиутопія

 

Були і є спроби аналізувати інформацію із соціальних мереж і в західних демократіях, скажімо, з метою визначити людей, схильних до суїциду. Тобто це робиться з благородною профілактичною метою, хоч і наражається на опір правозахисних організацій. Ну й пандемічна інфекція, як уже говорилось, є чудовою нагодою посилити цифрове розслідування, навіть, у класичних демократіях.

Громадськість у своїй більшості, як було згадано, у форсмажорних умовах сприймає цифровий нагляд, як припустиме, й навіть, бажане явище. Логіка законослухняного громадянина приблизно така: я не маю, що приховувати; навіть, якщо вони залізуть мені в голову, а не те що в мобільний, то вони не знайдуть там чогось особливо небезпечного. Зате такий нагляд зробить життя безпечнішим. Для мене і для всіх.

Тут маємо справу з ілюзією добрих намірів наглядача. Такі ілюзії розбиваються вщент, якщо доводиться безпосередньо чи дистанційно знайомитися з практикою тоталітарних режимів, які доволі часто репресують чи знищують, навіть, відданих режиму індивідів. Як метафорично висловився один із персонажів Орвелла, самої лише слухняності недостатньо. Завдання влади — завдавати болю.

Звісно, для західних демократій така перспектива здається суто теоретичною. Здебільшого людей не думають про можливі трансформації влади: від профілактичного цифрового нагляду — до нелюдських і вкрай жорстоких форм. Єдине, що турбує більшу частину громадян західних демократій — це порушення приватності, а точніше — її поступове «випаровування». Західна цивілізація впродовж століть культивувала оце відчуття присутності у свідомості індивіда чогось сокровенного, до якого іншим зась. Не те щоби це «сокровенне» — якесь особливо цінне. Воно може бути, навіть, банальним. Як «секретик» родом із нашого дитинства. З фантиками, прикритий шкельцем і присипаний пісочком. Але важливо його мати. Принаймні мати таку можливість.

Коли ж ми обмінюємо свої дані на безпеку, погоджуємося на цифрову прозорість і життя під повсюдним відеоспостереженням, то якоюсь мірою це може скоротити злочинність. Наші шанси стати жертвою дрібного злодія чи грабіжника зменшуються, оскільки ми живемо в акваріумі, де Наглядач усе бачить.

Проте в якийсь момент може з’явитися холодний острах, який стосується самого Наглядача. Чи він, зрозумівши свою особливу владу над нами, сам не стане для нас більшою загрозою, ніж попередні акваріумні розбишаки?

 

Автор: Борис Потятиник, професор Школи журналістики УКУ, доктор філологічних наук, дослідник медіа та соціальних комунікацій

Спеціально для #TechnoPravo

 

#dataprotection #cybersafety #personaldata

229