Пошук по сайту

Реалізація права на забуття через знищення даних. Історичний ракурс

Концепція «право на забуття» є неоднозначною та суперечливою. Аналіз судових процесів як в практиці національно-правових систем, так і в міжнародних судах дозволяє припустити, що «право на забуття» є нічим іншим, як позовною вимогою знищити персональні дані позивача. Такими, безперечно є дані про судимість та підозру в скоєнні злочинів. Вочевидь, ту чи іншу справу можна визначити як приналежну до поняття «права на забуття» за фактом того, що особа звертається до суду, аби отримати ордер на знищення, або, як альтернативу (зокрема, доволі-таки характерну для США – обмежене розповсюдження, або приховання1) даних про судимість та підозру в скоєнні злочинів. Реалізація такого права, якщо ж брати за основу практику судів США (якщо говорити про англо-саксонську систему права), виглядає наступним чином – це цивільний позов щодо: а) заборони розповсюдження даних, пов’язаних з затриманням та відбування ув’язнення2 (незалежно від того, чи позивач відбув його, чи його оправдали); б) отримання рішення суду щодо знищення (в окремих випадках – приховання), іноді – повернення позивачеві фолдеру з даними про судимість3. У Німеччині, узагальнення судової практики якої наведено у статті із розглядом найбільш цікавих справ, це виглядає так: спочатку позивач повинен звернутися до міського управління МВС, де утримуються його дані про судимість та підозрі в скоєнні злочинів, і в разі відмови у відповідь на заяву – позиватися до суду для отримання рішення на їх знищення4; у той час, як в США, збір даних відбувається після затримання, то в Німеччині це не обов’язково5. Підставою для знищення даних, як в США, так і в Німеччині є або 1) статут – напр. положення кодексу, закон чи регламент; 2) судовий прецедент (в США – рішення вищої судової інстанції штату, іноді – апеляційного суду6; в Німеччині, залежно від федеральної землі, підставою може бути як статут7, так і судовий прецедент8.

Тема знищення персональних даних щодо судимості вперше з’явилася у французькій літературі з криміналістики та кримінального права, зокрема, в А. Бонвілля (1844 і 1863); Г. Пойттвена (1907) та Р. А. Рейсса (1914). До більш пізніх (середина 20 століття – до наших днів) авторів з Сполучених Штатів Америки можна віднести Л. Ейзенштадта та Ф. Аллена, у 1960-х – А. Гоу, П.Д. Петтлера та Д. Хіллмена; у 1970х р.р. – Б. Когона та Д. Лоугері, В.

Кантрімена, Г. Лейка, колективу Chicago Law Review (1974), М. та Д. Е-Х. Мазурека, у 1980-х р.р. – М. А Франкліна та Д. Джонсен, а також ряд сучасних французьких авторів Ж.-К. Фарсі (1990) та Х.В. Ру-Демаре (2012).

Правові аспекти проблеми необмеженого строку утримання даних про судимість та підозру в злочинах знайшли відображення у роботах американських юристів, наприклад, Голда і Вільямса (1969). У вітчизняній юридичній науці це поняття висвітлювалося слабко: або ж автори не поділяли «право на забуття» на окремі категорії, або доволі обмежено розглядали його в системі права ЄС, до того ж, у вельми-таки специфічному контексті, наприклад, права на знищення даних на електронних ресурсаx. Автор цієї статті займався дослідженням теми «права на забуття» в контексті свободи слова, на основі справи зі США, Sidis v. F-R Publishing Corp. та ряду інших справ у практиці судів Сполучених Штатів, і досліджував практику Європейського Суду з Прав Людини з цього питання.

Повна назва статті, бріф якої ЕЦПЛ публікує з люб’язного дозволу її автора, аспіранта кафедри міжнародного права Факультету Міжнародних Відносин ЛНУ ім. Франка Анатолія ЛИТВИНЕНКО, «Реалізація права на забуття через знищення даних про судимість та підозру в скоєнні злочину: практика судів деяких країн континентальної Європи та сучасна практика ЄСПЛ».

Завантажити текст

 

Висновки: Розглянута у статті як історична, так і сучасна практика судів, у тому числі – ЄСПЛ, показує, що право особи на видалення даних про судимість та підозру в скоєнні злочинів є реальним та має доволі довгу історію. Враховуючи розвиток даного поняття з 19 до 21 століття, можна стверджувати, що «право на забуття», що реалізується шляхом отримання рішення суду про видалення, або знищення його даних щодо наявної судимості, або ж зібраних через підозру у скоєнні злочину – існуюче, а не ефемерне поняття, та належно відображене не тільки як у практиці судів континентальної та англо-саксонської правової сім’ї, а й у практиці Європейського Суду з Прав Людини в справах Марпера (2008 р.) та Хелілі (2011 р.).

Водночас, практика судів з даного питання є доволі розрізненою: якщо в Сполучених Штатах Америки існують різні варіанти утримання даних про судимість та підозру в скоєнні злочину, то в Німеччині суди оцінюють поведінку та минуле позивача по цілому ряду критеріїв, що дають підстави зрозуміти, яким є подальший «прогноз»147 щодо можливої кримінальної поведінки позивача, на основі чого суд виносить рішення. Узагальнення практики судів стосовно даного питання, як, наприклад, приведена у цій статті практика адміністративних судів Німеччини, значною мірою може вдосконалити і практику Європейського Суду з Прав Людини, який зможе застосувати принципи випрацювані німецькими, чи американськими судами задля більш ефективного вирішення власних справ. У той же час, автор робить наголос на тому, що право позивача на видалення даних про судимість та підозру в злочинах є компонентом концепту «права на забуття», адже за своєю суттю є правом на знищення даних, що зберігаються органами МВС у паперових чи електронних реєстрах.

 

1.Див. класифікації щодо утримання та знищення персональних даних про судимість у справі зі штату Меріленд: Doe v. Commander, Wheaton Police Department, 273 Md. 262; 329 A.2d 35, 39-41 (1974)

2. Досить часто, позивачі в США у таких справах не були засуджені, у федеральній справі Utz v. Hullicane, 520 F.2d 467, 471- і далі (1975), усі четверо позивачів були судимі, хоч і за «неважкими» статтями, однак їм усе ж вдалося домогтися заборони передачі їх персональних даних до Федерального Бюро Розслідувань.

3. Див., наприклад справу Davidson v. Dill, 503 P.2d 157, 161-163 (1972)

4. Впринципі, такою є загальна практика починаючи з 1960х років, див. VG Freiburg, Urt. v. 03.04.1979, VS VI 1054/78, параграф 4-7; VG Hessen, Urt. v. 22.06.1995, 6 UE 152/92, параграф 2-3. Більш детальний опис процедури див. у справі VGH Baden-Wurttemberg, 10.02.2015 – 1 S 554/13

5. Див. BverwG, Urt. v. 19.10.1982 – BverwG 1C 26.79, параграф 2-3, 5. Так, позивача викликали до управління МВС м. Бохум для зняття відбитків пальців через підозру у махінаціях, проте позивач ніколи не був ані затриманий, ані засуджений в рамках даного провадження.

6.Див. справу In Interest of E.C., 130 Wis. 2d 376, 381-383 (1986)

7.Див. справу BVerwG, Urt. v. 20.02.1990 – BverwG 1C 30.86, параграф 4

8.Щодо цього див. позицію вищого адміністративного суду землі Нижньої Саксонії в справі OVG Niedersachsen, Urt. v. 21.05.1992, 13 L 1067/92, параграф 1-2; 12-15

 

Довідка про автора:

Анатолій Анатолійович Литвиненко, аспірант Львівського національного університету імені Івана Франка, аспірант Університету імені Роберта Гордона (Абердін, Шотландія)*                      

© А.А. Литвиненко, 2019

Джерело публікації: науково-практичний електронний журнал «Правові системи». –  №№1/2. – 2018

 

#right to privacy #dataprivacy #right_to_be_forgotten

#право_на_приватність #захист_персональних даних #право_на_забуття

150