Пошук по сайту

Як включити юридичну літературу у соціокультурний контекст країни?

Україні бракує дискусійних інтелектуальних майданчиків, де би експерти, дослідники, журналісти, видавці та освітяне могли обговорювати нову юридичну літературу, переклади на українську мову, фокусні теми, розгляд яких впливає на певні дискурси громадської думки.

«Відшукуючи причетного» за концепцією #26BookForum, Експертний центр з прав людини запропонував дискусію про те, як включити юридичну літературу до соціокультурного контексту країни та подивитися на її майбутнє очима зацікавлених читачів.

Учасники розмови — Роман Романов, Юрій Бєлоусов, Василь Луцик, Євген Крапивін і Тарас Гаталяк говорили про те, чому важливо розглядати юридичну літературу в контексті екосистеми, де наукові посібники, дослідження, книжки, створені на перетині юриспруденції, політології, соціології, затребувані суспільством тому, що право має вирішувати практичні щоденні проблеми людей.

 

 

Роман Романов, директор програми «Права людини та правосуддя», Міжнародний фонд «Відродження»:

Якою ми бачимо роль права в українському суспільстві, і як воно сьогодні сприймається? — ці питання характеризують ситуацію ставлення суспільства до своїх потреб. Чи право означає щось таке, «написане незрозумілою для звичайних людей мовою», чим користуються виключно фахівці? Чи воно залишається цінністю, яка робить людину людиною?

Візуальне відтворення наявної юридичної літератури на вітринах Форуму видавців є відбитком глибокої проблеми, яку ми переживаємо: малопомітної присутності юридичної літератури в соціокультурному контексті країни. Тобто, в уявленні і в повсякденному житті ми не сприймаємо право, як щось практичне. Правові інструменти не спрямовані на те, щоби можна було напряму ними користуватися, всюди потрібен посередник у вигляді «споживача» цієї літератури: фахівець-юрист, який це прочитає, зрозуміє обивательську проблему, перекладе її складною юридичною мовою й донесе до іншого фахівця, — такою ж складною юридичною мовою. Після чого, можливо, її буде розв’язано.

Між тим, у сучасному світі, де скажімо, зміна власників на фондових біржах займає кілька секунд, швидкість прийняття рішень колосальна, бо саме швидкість і динаміка життя є ознакою успіху. Старий спосіб проникнення права в життя мені здається абсолютно неприйнятним.

Ми відстаємо, і дуже серйозно. Єдина книжка, на яку я звернув увагу ще до Форуму, і яка мені здається певною відповіддю на цей запит, — «Я і Конституція» Лариси Денисенко, яка насправді намагається Конституцію наблизити до дітей і пояснити дуже практичні речі: чому право впливає на їхні життя.

 

Я не бачив інших проривних спроб достукатися до того, щоби зробити право практичним інструментом, і гадаю, що тут полягає величезна прогалина, хоча, з іншого боку — це величезна ринкова ніша для українських видавців — тому що, я впевнений, запит на такий сорт знань існує.

Коли ви подивитесь на трансформації освіти для дорослих у західному світі, то побачите, як це відбувається. Наприклад, зараз є багато зручних курсів на Kindle Audible, як-от «Правнича школа для кожного», «Право для обивателів», розроблених університетами простою людською мовою. Можна їхати в метро, слухати, сприймати лекцію і зрозуміти, як діяти, коли ти — споживач, як діяти, якщо ти став свідком у кримінальному процесі, що робити, і чому це важливо.

Я представляю Міжнародний фонд «Відродження», який упродовж багатьох років підтримував і підтримує сучасні знання, і гадаю, що говорячи про цей сегмент, ми поки не дійшли того, щоби його заповнити. Однак, є інші спроби максимально долучитися до процесу через громадські організації, експертні кола, наукові спільноти, через тих фахівців, які можуть генерувати знання, і здатні бути досить сучасними принаймні, орієнтуючись на професійні спільноти, не на широкого споживача.

З цієї точки зору, все, що я побачив тут, на Форумі видавців, у секторі «юридична література», можливо, за винятком Харківського видавництва «Права людини» — переважно оновлення й оновлення й оновлення законодавчих актів та їхнє коментування. Ми не виходимо за це коло, не здобуваємо якісних перекладів юридичної літератури, величезна кількість якої наразі публікується на Заході. А про нові практики діяльності органів правопорядку ми дізнаємося з новин.

Виникає питання: де той науковий прорив у напряму сучасних знань з боку наших академічних шкіл та експертних організацій?

 

Юрій Бєлоусов, кандидат соціологічних наук, виконавчий директор Експертного центру з прав людини:

Коли йшлося про складність юридичної мови, я згадав нещодавній випадок зі своїм родичем, який звернувся по допомогу для прояснення одного офіційного документу. Цю просту людину цікавило, чи підвищать йому пенсію чи ні? Він попросив розшифрувати рішення адміністративного суду, щоби зрозуміти, про що ж саме там йдеться та чи прийняв суд рішення на його користь, чи ні. І в мене, професійного юриста, з’ясування цього питання зайняло майже годину — мова документу дійсно була складною.

Я наводжу цей приклад тому, що він показово говорить про сприйняття юридичної практики звичайними громадянами. Навіщо країні потрібні юристи? Щоби вони роз’яснювали законодавчі рішення нормальною мовою. Але чи потрібні вони будуть, якщо писати юридичні тексти нормальною мовою — це вже питання для окремої розмови — про якість юридичної освіти.

Коли ми вивчали правничі дисципліни в університеті, ніхто не навчав навичкам викладання юридичних текстів зрозумілою мовою, зокрема, тих питань, що пов’язані з правами людини. Хоча, коли я читаю рішення Європейського суду з прав людини — там усе зрозуміло, і не треба мати спеціальної освіти, щоб усвідомити про що йдеться.

У практиці роботи нашої організації ми стикнулися з наслідками проблем інтерпретації законодавчих норм та принципів їхнього виконання та відчули брак інформації про те, що відбувається в середині кримінальної юстиції. Звісно, є законодавство, яке регламентує діяльність поліції, органів прокуратури, інших складників судової гілки влади, є певна література, яка описує стандарти й те, як належить їх виконувати. Тобто, ми знаємо, як має бути, але те, як усе насправді — незрозуміло. І тільки в розмовах із друзями та колегами дізнаєшся, чи складно чи не складно використовувати в житті ці стандарти, та що заважає їхньому виконанню.

Аналітичні висновки і рекомендації за результатами досліджень, проведених експертами нашого Центру та організацій-партнерів у сфері кримінальної юстиції, спираються на реальні факти. Ми бачимо, що процеси осучаснення юридичної комунікації потребують комплексних умов, серед яких велику роль відіграє суспільний запит на аналітичні продукти експертних організацій.

 

 

Василь Луцик, кандидат юридичних наук, завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін Львівського державного університету внутрішніх справ:

Коли йдеться про ринок юридичної літератури, мені болить поговорити про те, чого саме з книжкового забезпечення потребують студенти, аспіранти, викладачі.

Що студенти купують частіше? Кодекси та підручники. Здебільшого університетських бібліотек слабо оновлюють свої фонди. Бракує більш світоглядної літератури, яка знаходиться на перетині права, соціології, політики.

Наприклад, є така класична книжка — «Століття криміналістики» Юргена Торвальда, але на жаль, в кращому випадку вона має лише російськомовний переклад. Між іншим, це видання — дуже прикладне, оскільки дає змогу студентам формувати уяву про сферу кримінальної юстиції та розуміння того, з якими викликами вони можуть стикнутися у своїй роботі.

Поза увагою видавців залишається також класика української правничої думки. Чомусь так вийшло, що в росіян спостерігається стійкий інтерес до правничої думки дореволюційної доби. В Україні, на жаль, такої культури немає, проте, якщо ми розглянемо інтелектуальний спадок львівської правничої школи, то побачимо, що на її представників активно посилаються сучасні європейські вчені, але ми самі про них забули й не використовуємо наукові праці.

Згадаю в цьому контексті львівського професора Станіслава Дністрянського, який був одним із натхненників ЗУНР і написав її Конституцію. Низка його наукових робіт залишається класикою цивільного права, яка й досі не втратила актуальності. Але якщо пошукати, навіть, в інтернеті, жодних праць Дністрянського не знайдете.

Отже, я бачу два перспективних напряма майбутнього розвитку юридичної літератури:

перший — це переклади сучасних західних видань, що здатно підвищити рівень правової культури та сформулювати в студентів і викладачів новітнє бачення сфери права. А другий — переосмилення наукової спадщини в галузі правничої думки.

Звісно, автори сучасних книжок пишуть набагато простіше, ніж у часи Станіслава Дністрянського. У його роботах майже кожен текст супроводжується англо- та німецькомовними цитатами. Як це подавати читачеві 21 століття — вже інше питання. Проте, в історичній перспективі ми маємо цікавий матеріал, який може бути корисним не тільки дослідникам, але й практикам.

 

Євген Крапивін, провідний експерт Експертного центру з прав людини:

Те, що описав Василь, коли говорив про ринок юридичної літератури, для мене має назву «функціональна література». Сюди входять видання, що містять певні частини законодавства або коментарі до нього, та монографії, які просто переробляються з дисертацій та видаються накладом 300 примірників. І такий стан речей притаманний не тільки для юридичної науки. Ця проблема значно ширше.

Чи має бути юридична література виключно функціональною — гадаю що ні.

Чого варто було б повчитись у західних правничих шкіл, так це концептуального бачення освітнього процесу. Під час навчання в університетах Заходу робиться акцент на певні морально-етичні виміри життя людини, де формується уява про символічну реальність: де ми перебуваємо, що ми робимо, які soft навички нам потрібні? Все це допомагає людині усвідомити себе і те, як комунікувати з іншими. Хіба це не важливо для будь-якої професії?

Серед моїх знайомих багато молодих людей, які почали працювати в органах кримінальної юстиції (хтось пішов до прокуратури, хтось став детективом НАБУ або працює слідчим у САП). Коли ми спілкуємося між собою, обговорюємо певні тренди, то рекомендуємо один одному, щось почитати. У контексті нашої розмови я б звернув увагу на кілька таких книжок, які вартують того, щоби бути корисними всім, хто працює в органах кримінальної юстиції і не тільки.

Одна з них —  «Судити по совісті. Історія про справедливість і спокуту» Брайана Стівенсона. Автор розповідає про американську кримінальну юстицію другої половини 20 століття та розглядає її в контексті расової сегрегації та дискримінації темношкірих. Але він цікавий тим, що це не підручник із кримінальної юстиції, це особисті історії з життя темношкірого адвоката, які розгортаються через прецеденти, через судову практику рішень Верховного суду та показують, як змінювалася система кримінальної юстиції Сполучених Штатів Америки.

І хоча в книзі багато написано про те, як працює законодавство, вона зовсім не схожа на довідник, імовірніше автор пропонує погляд на етичний підхід до роботи правоохоронних органів.

Друга книжка — Soviet Criminal Justice Under Stalin (Cambridge Russian, Soviet and Post-Soviet Studies) Пітера Солемана — дуже специфічна, але я здивований, що серед українських фахівців вона не досить відома. Автор зробив прекрасну оповідь про історію формування сучасної кримінальної юстиції. Якщо ви хочете дізнатися, як відтворюються певні неформальні практики в роботі правоохоронних органів — від початку «палочної системи» — до прикладів катування й гонитви за звинувальними вироками, робота Пітера Солемана розкаже, з чого все почалося. Будь-якому студентові, що вивчає кримінологію це буде до нагоди.

Далі — зовсім інший жанр, на перетині між політологією та юриспруденцією — книжка «Вища лояльність. Правда, брехня й лідерство» колишнього директора Федерального бюра розслідувань у 2013–2017 роках Джеймса Комі (James Comey. A Higher Loyalty: Truth, Lies and Leadership). Вона не про історію. Це підсумок роздумів автора про роботу в органах правопорядку та правосуддя США. Книжка — водночас і мемуари правника та управлінця, і політичний аналіз минулих президентських виборів «із перших рук». Вона розповідає про лідерство крізь призму того, як ФБР формує етику та певні політики в правоохоронних органах: ти можеш заходити до кабінету президента, але водночас залишатися незалежним від нього, оскільки присягнувся слугувати американському народу.

Українською мовою книга Комі не перекладена, хоча мені здається що «Вища лояльність. Правда, брехня й лідерство» є важливим меседжем для нашого суспільства, тому що впливає на розуміння політик комунікації між представниками різних гілок влади. На жаль, в Україні видавництва відмовляються перекладати цього автора, говорячи, що це, ніби, мемуарна література.

Оскільки на Заході дискусії про розуміння прав людини більш просунулися в бік певного скепсису, ніж у країнах Східної Європи, і там періодично лунають думки про те, що роль міжнародного права “насправді дещо переоцінюється”, доречно згадати Еріка Познера та його книгу «Сутінки прав людини». Він привертає увагу до інститутів, які впливають на формування уявлення про права людини, розповідає, як відбувається захист прав і які для цього існують механізми.

Я перелічив книжки, які переконують, що правник — це не просто людина, яка технічно перекладає зі складної мови на людську, що це людина, яка здатна пояснити правові механізми.

Скажіть, хіба згадані автори писали лише для юристів?

Ми живемо в країні, де багато людей для вирішення своїх проблем готові звернутися до кума, брата, свата, тобто, діяти в неправовий спосіб, тому донесення практичної інформації та принципів розуміння правових проблем — суспільно важливе завдання.

І я впевнений, що про досудове розслідування, підозру, злочини можна писати набагато цікавіше, ніж те, як воно відображено на полицях книжкових магазинів зараз.

Тарас Гаталяк, керуючий партнер друкарні «Папуга»:

Популяризація книжок в Україні — неважливо — юридичних чи художньої літератури перебуває в складній ситуації. З одного боку, для видавництва, як комерційної структури, важливо калькулювати книжкові проекти та дивитися, наскільки вони можуть бути успішними. А з іншого, ми не маємо системного аналізу тенденцій розвитку книжкового ринку, тематики затребуваних видань і показників продажів, щоби робити якісь висновки. Іноді складно зрозуміти також маркетингові стратегії видавництв, коли насправді цікава українська або перекладена книга можуть залишатися поза увагою лише тому, що нема грамотної дистрибуції.

Від колег із Польщі я знаю, що в них дослідження тенденцій на ринку видавців пов’язані з програмою популяризації книжок і читання. У нас попит на літературу виявляється інтуїтивно. Хоча, після Революції гідності суспільний запит на книжки про права людини був дуже зрозумілим, і видання нашої друкарні «Адвокат у кишені» майже розліталося — усі хотіли знати, як їм поводитися в певних ситуаціях протистояння з представниками влади та захищати себе. Але, знов ж такі, популяризації літератури про права людини після Майдану не відбувалося.

Люди почали менше цікавитися питаннями справедливості? Чи не було програм із популяризації теми права? Я б хотів знати відповідь на ці запитання.

Що цікаво, після Майдану українські друкарні мають більше навантаження. Ми спостерігаємо бум проектної активності в креативному секторі, зокрема, нові видавничі проекти, і я дуже сподіваюсь, що наступного року на Форумі видавців з’явиться платформа для обговорення юридичної літератури, де зустрінуться автори, куратори та продавці таких видань, бо я впевнений: юридична література нової якості може стати затребуваною.

Можливо, необхідно більше думати про те, як просувати такі книжки в цікавий спосіб, як пропонувати споживачеві продукт, якій резонує з певними ціннісними контекстами. А буде це паперовий формат, електронні видання чи комбіновані пропозиції — головне починати  формувати концепції, шукати колаборацій із різними гравцями, розробляти стратегії просування, щоби збуджувати аудиторію цікавитися юридичною літературую іншого  ґатунку.

 

Текст підготоувала: Юлія Голоднікова

 

#кримінальна_юстиція

#ThinkTankDevelopment

Євген Крапивін, Провідний експерт

0