Пошук по сайту

Про причини та наслідки: раціональний погляд на проблему катувань

26 червняМіжнародний день підтримання жертв катувань. Щороку я пишу розлогі пости на цю тему, а цьогоріч просто висловлю ключові тези із посиланням на літературу для зацікавлених.

Катування це злочин, відповідно його не можна подолати повністю, а лише знизити рівень. Це очевидна річ, відома ще з часів Дюркгайма, хоча про причини злочинності сперечаються досі. Для більшого розуміння того, звідки вони взялися разом з інквізиційним процесом та сучасні дискусійні питання на кшталт «ticking bomb problem» (я б додав, що ширше можна говорити про «the trolley problem» в моральній філософії) див. передмову Олександра Водяннікова: https://bit.ly/2YgbORA.

Катування вчиняються не зі злого умислу слідчими, оперативниками, дільничними (хоча інколи просто зі злого, садистського умислу), а використовуються як інструмент, практика спрощення роботи для досягнення поставлених у відомостях цілей (показників). Колись писав про це у виданні, присвяченому системы оцінювання, що базується на динаміці розкритих злочинів: https://bit.ly/2X9NiVL.

Катування має широкий спектр — від психологічного насильства до скалічення. Водночас, міжнародні документи говорять про необхідність досягнення «мінімального рівня жорстокості», який є поняттям оціночним. Ключове — вони не одномоментні, а також супроводжуються суміжними службовими злочинами — незаконними затриманнями, порушенням права на захист, фальсифікацією доказів тощо. Можна довго сперечатися щодо юридичної кваліфікації дій, але вона завжди знайдеться. Про ці проблеми я нещодавно писав в контексті розгляду одного законопроекту: https://bit.ly/2X9u96h.

Фото ©Ксенія Кравцова

 

Водночас, останні дослідження говорять, що катування геть неефективні. Тому, що вони змушують людину у стані сильного стресу говорити те, що від неї хочуть, аби припинити мучення. Це повністю відповідає нашій концепції «від людини до доказу», тому зізнання всіх влаштовує і злочин вважається розкритим. У цьому разі, щось говорити про відновлювальне правосуддя (поновлення прав потерпілого) не доводиться, адже наша система кримінальної юстиції має на меті посадити людину за будь-яку ціну. Про відшкодування шкоди, насамперед, повернення майна чи компенсацію збитків ніхто не говорить.

Катування не працюють ні в повсякденних справах, бо людина могла поділитися цією інформацією у такий спосіб, як процесуальне інтерв’ю, ні в ситуації особливо тяжких злочинів, наприклад, тероризму. На цю тему раджу прочитати доповідь колишнього спеціального доповідача з питань катувань ООН Хуана Мендеса (орієнтовно — 2011 рік) і книгу Shane O’Mara «Why Torture Doesn’t Work The Neuroscience of Interrogation» (https://bit.ly/1P8sFvd). Або коротко про ідею книги — у статті автора: https://bit.ly/2Lkjmzl.

Вважати, що катування можна побороти тільки через невідворотність покарання — мати неповну картину, адже немало — значить, превенція.

Першого фактично немає, хоча з появою Державного бюро розслідувань є певний оптимізм щодо покращення ситуації. Якщо говорити про друге, то в Україні поступово впроваджуються практики фіксації всіх дій із затриманою особою (#custody records), змінюється порядок інформування медичних установ про факт катування, з’являється відеофіксація тощо.

На мою думку, за останні 10 років найбільше для покращення ситуації в цій сфері зробив КПК 2012 року через встановлення жорстких правил допустимості доказів , а також — система БВПД, яка запрацювала у 2013 році. Саме через такі речі, катування зі звичної практики перетворюються на поодинокі прояви поведінки з боку нових поліцейських.

Отже, скажу я вам, що ми маємо справу з недостатньо дослідженим феноменом, який не вкладається у формулювання «катування абсолютно заборонені, необхідно просто всіх карати, а ще провести тренінги для поліцейських», — хоча це було б занадто просто.

Мені видається, що титанічна робота, яку розпочав О’Мара, Мендес та інші, полягає в тому, що рано чи пізно ми дійдемо висновку, що оскільки катування не працюють, то вони й не потрібні.

Для чого робити те, що забирає ресурси й нікому не потрібне — питання менеджменту. Я вже мовчу про людську гідність, стартову точку, з якої має починатися ця дискусія.

 

Євген Крапивін, Провідний експерт

107