Пошук по сайту

Аналіз практики та перспектив умовно-дострокового звільнення засуджених

Офіс Генерального прокурора підготував лист-орієнтування про застосування умовно-дострокового звільнення для всіх підрозділів, які здійснюють нагляд за виконанням судових рішень.

Цей важливий документ розроблено на основі узагальнених рекомендацій представників міжнародних та громадських організацій, а також працівників Департаменту протидії порушенням прав людини в правоохоронній та пенітенціарній сферах Офісу Генерального прокурора.

Враховуючи судову практику щодо ситуації застосування до засуджених умовно-дострокового звільнення найбільш поширеними проблемними питаннями при реалізації прав засуджених на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є такі:

1. Безпідставні відмови в застосуванні вказаної заохочувальної норми як на стадії розгляду зазначених питань в установах виконання покарань відповідними комісіями, так і в суді;

2. Неякісна підготовка та формалізм при складанні матеріалів, які подаються адміністраціями установ виконання покарань до суду, з приводу УДЗ і, як наслідок, подальша відмова судом у звільненні від покарання;

3. Відсутність об’єктивної оцінки наявних позитивних зрушень у поведінці і ставленні до праці, які свідчать про успішне здійснення процесу виправлення (зразкова поведінка, сумлінне ставлення до праці); різне тлумачення норм закону при наданні оцінки поведінки засудженого; корупційні ризики ухвалення рішень;

4.Ухвалення судами рішень про УДЗ із порушеннями закону та без належного врахування позиції прокурора, представників громадськості (спостережних комісій), засудженого та інших суб’єктів;

5. Поширеність практики відмови судами в УДЗ за клопотаннями безпосередньо від засуджених;

6. Різне завдання, цілі, тлумачення учасниками норм закону при застосуванні УДЗ, необхідність удосконалення кримінального, кримінально-виконавчого та іншого законодавства з питань застосування УДЗ;

7. Різна судова та правозастосовна практика; недостатня обізнаність прокурорів та інших учасників судового провадження про норми законодавства та судову практику;

8. Незадовільний стан соціальної-виховної роботи із засудженими в установах виконання покарань, низький рівень професійної підготовки їх співробітників.

 

Фото: засідання робочої групи в Офісі Генерального прокурора. Джерело: сайт ОГП

 

 

Наявна практика умовно-дострокового звільнення засуджених

Встановлено, що практика розгляду судами першої та апеляційної інстанцій свідчить про досить поширені порушення, пов’язані з винесенням незаконних і необґрунтованих судових рішень як із приводу відмови в УДЗ, так і щодо задоволення.

Упродовж 2019 року судами з понад 6 500 клопотань про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК України) задоволено 4756. З них — 3750 клопотань (подань) з боку установ виконання покарань і 1006 клопотань від самих засуджених та інших учасників процесу. Водночас у цей період відмовлено в задоволенні клопотань (подань) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання 1872 людині (або 28 %). 499 клопотань (подань) установ виконання покарань (або 12 %) й 1373 клопотання засуджених та інших учасників процесу (з 2379 або 55 %). У 2020 році судами з майже 6,4 тис. клопотань (подань) задоволено 4284, зокрема, 3502 клопотань (подань) установ виконання покарань, 782 клопотання засуджених та інших учасників процесу.

За цей період відмовлено в задоволенні 2086 клопотань (подань) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, з них 545 подань установ виконання покарань (з 4047 або 13 %) й 1541 клопотання засуджених та інших учасників процесу (з 2323 подань або 66 %).

Відомості за 2019–2020 роки свідчать про те, що питома вага рішень суду про відмову в задоволенні подань (клопотань) із вищезазначених питань у 2020 році в порівнянні з 2019 роком дещо збільшилася з 28 до 33 %, але, на думку доповідача, відсоток відмов не є дуже великим, оскільки фактично дві третини подань задовольняються та кожна сьома особа звільняється з УВП достроково (31,5 тис./4,3 тис.). Водночас питома вага відмов в УДЗ з урахуванням діяльності комісій установ виконання покарань є ще більшим (від 45 до 60 %).

Таким чином, загальний відсоток відмов засудженим у застосуванні вказаної заохочувальної норми в ряді випадків перевищує 60 % від загальної кількості осіб, які формально підпадають під дію цієї заохочувальної норми (ст. 81 КК). Наведене свідчить про недостатнє використання вказаної заохочувальної норми та необхідність у зв’язку з цим активізації діяльності прокурорів, інших учасників судового провадження. У 2019 році прокурорами внесено 180 апеляційних скарг щодо питань застосування судами першої інстанції умовно-дострокового звільнення, 104 з них задоволено (1 % від 6 500 загальної кількості ухвалених судових рішень). У 2020 році — 235, з них задоволено 127 (2 % від 6 400 загальної кількості ухвалених судових рішень). Водночас у 2019 році з боку засуджених та інших учасників процесу надійшло 542 апеляції за ст. 81 КК щодо судових рішень про застосування пільг. З них задоволено 100 (18,5 % або 1,5 % від ухвалених судових рішень). У 2020 році — 578, з яких задоволено 69 (11,2 % або 1 % від ухвалених судових рішень).

 

Фото: засідання робочої групи в Офісі Генерального прокурора. Джерело: сайт ОГП

 

Узагальнення судової практики

За результатами узагальнення судової практики розгляду деяких питань, які вирішуються судом під час виконання вироків, у 2017 році Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що при винесенні рішень по цій категорії справ переважно враховувалися такі обставини: чи стала особа на шлях виправлення, чи прагне такого виправлення, чи є позитивні зрушення у її поведінці і ставленні до праці, що свідчить про успіх процесу виправлення? При цьому ВССУ зазначається, що висновки про виправлення особи слід робити не лише за період, який безпосередньо передує моменту, коли строк добігає кінця, після чого можливе застосування заміни невідбутої частини покарання більш м’яким або дострокове звільнення, — а за весь час відбування покарання або принаймні впродовж значної частини цього строку.

Робоча група експертів провела аналіз практики розгляду ВССУ подань (клопотань) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та виявила, що на підставі ст. 539 КПК засуджені звертаються до суду безпосередньо з клопотанням про застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Як правило, суди відмовляють у задоволенні таких клопотань на підставі необґрунтованості.

Отже, у законодавстві визначено суб’єкта звернення з відповідним поданням до суду. Аналіз положень ст. 154 КВК вказує на те, що засуджений не наділений правом самостійно подавати клопотання про застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни більш м’яким. Проте ст. 539 КПК не містить чітких положень щодо обмеження визначення суб’єкта звернення з поданням про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.

 

Позиція представників міжнародних проєктів та правозахисних організації щодо основних недоліків існуючої моделі УДЗ

(витяги з монографії Ірини Яковець — цитується в авторській редакції)

 

Критерії, якими керується адміністрація установ виконання покарань:

1) визнання засудженим своєї вини у вчиненому злочині та щире каяття. Якщо на момент засудження людина не розкаялась — це вважається негативним фактором. Водночас жодним чином не враховується, що з нашим національним станом системи правосуддя далеко не всі вироки винесені з дотриманням принципів законності та обґрунтованості. І чи можна в такому випадку вважати визнання вини позитивним моментом? Видається, що аж ніяк.

Крім того, переважна більшість засуджених розкаюються у вчиненому злочині з метою пом’якшити відповідальність, а щирість таких покаянь ніяк не перевіряється;

2) недопущення протягом року порушень установленого порядку відбування покарань або дострокове зняття раніше накладеного стягнення, після чого минуло не менше 6-ти місяців. Даний критерій також є суто формальним, оскільки не завжди відсутність стягнень (а рівно — і їх наявність) свідчать про позитивні (чи негативні) зміни особистості. Це може бути реакція на дії адміністрації установи, прояв «слабини» характеру або взагалі звичайне «пристосування»;

3) відмова від негативних зв’язків із кримінальним оточенням та впливу злочинної моралі; прийняття письмового зобов’язання про правослухняну поведінку. На нашу думку, цей показник ні про що не свідчить: яким чином перебуваючи в місцях позбавлення волі, можна підтвердити реальність такої відмови та правдивість зобов’язання? Складається враження, що таким чином адміністрація установ виконання покарань, навпаки, створює умови для виховання засуджених у дусі злочинних традицій, намагаючись «поставити до себе на службу» злочинні поняття;

4) добросовісна та чесна праця, виконання норм виробітку та прагнення до отримання або підвищення професійного та освітнього рівня, наявність робітничої професії, кваліфікація. Необхідність оцінки саме цих показників може бути реальною тільки у випадку, коли в колонії створені умови для підвищення (отримання кваліфікації), а також умови для обрання різних видів праці. У теперішньому викладенні право засуджених на вільне обрання діяльності з невідомих причин обмежується виключно робітничими напрямками. Відносно норм виробітку — теж спірне питання, бо практика свідчить про їх невиправдану недосяжність, а також про відсутність належних умов для праці;

5) ступінь суспільної небезпечності засудженого — зазвичай оцінюється виключно за тяжкістю вчиненого злочину відповідно до ст. 12 КК та тому також є суто формальним. Не завжди особи, що були засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини є більш небезпечними, ніж ті, хто вчинив менш тяжкі їх різновиди. Ступінь суспільної небезпеки — це комплексний показник, який має встановлюватись на підставі сукупності даних про особу, вчинене діяння (включаючи і його мотиви), поведінку тощо. Але на практиці цього не робиться, тому даний критерій залишається формальним;

6) наміри засудженого на подальше відбуття покарання, можливість самостійно дотримуватись вимог режиму в умовах ізоляції та обмеженого нагляду. Ця інформація, як правило, встановлюється в ході бесіди з засудженим і тому в переважному числу випадків відповідає очікуванням адміністрації установи (у разі перспективи позитивних змін у всіх засуджених — плани теж позитивні та навпаки);

7) наявність даних, які свідчать про можливість або наміри вчинення втечі. Має встановлюватись даними про перебування в розшуку під час слідства, минуле дезертирство зі Збройних Сил тощо). Спірний критерій, оскільки не враховує обставини та підстави оголошення особи в розшук, який може бути спричинений аж ніяк не переховуванням особи, а, приміром, відсутністю даних про її нове місце проживання, виїзд з інших поважних обставин із місця проживання. Для адміністрації найбільш переконливим аргументом є саме відмітка про розшук або її відсутність;

8) ступінь алкогольної, наркотичної чи токсикологічної залежності. Вельми неясний показник, через відсутність критеріїв визначення такого ступеня та його впливу на оцінку виправлення;

9) стан здоров’я та працездатність засудженого. Оскільки правила тлумачення цього показника не наведені в жодному документі, на практиці трапляються випадки відмов у заміні невідбутої частини покарання більш м’яким або умовно-дострокового звільнення через наявність у засудженого хвороби, у тому числі й невиліковної (ВІЛ, СНІД, туберкульоз тощо). На нашу думку, такий підхід є неприпустимим;

10) соціальне оточення засудженого, сімейний стан та родинні зв’язки. Безумовно, ці обставини мають враховуватись, але необхідно визначити алгоритм цього. Відсутність рідних не може бути фактором, який стає на перешкоді поліпшення становища засудженого. Водночас, ця інформація лише надає уявлення про можливу адаптацію після звільнення, але ж ніяк не про ступінь виправлення;

11) віддаленість дільниці соціальної реабілітації від місця проживання засудженого та вірогідність впливу цього фактору на його поведінку. Даний показник у теперішній час ніяк не оцінюється, можливо, через висновок практиків щодо його сумнівної цінності, оскільки він жодним чином не впливає на виправлення особи.

 

На основі названих критеріїв можна визначити такі ступені виправлення засудженого:

1.«Засуджений стає на шлях виправлення». Що означає: він позитивно ставиться до роботи; виконує вимоги режиму і правила внутрішнього розпорядку; позитивно ставиться до виховних заходів, виконує свої обов’язки. Проте, унаслідок закоренілих негативних переконань, звичок і деяких особистих здібностей, у нього можуть бути зриви в поведінці, тому він потребує контролю з боку представників адміністрації.

2.«Засуджений став на шлях виправлення». Така ситуація характеризується зразковою поведінкою й сумлінним ставленням до навчання та праці. В адміністрації колонії є впевненість у тому, що при правильно організованій роботі з засудженим він зможе довести своє виправлення, побороти негативні погляди, переконання, звички, риси характеру й без позбавлення волі.

3.«Засуджений довів своє виправлення». Такая ситуація характеризується сумлінною поведінкою; сумлінним ставленням до праці та навчання; не потребує контролю за поведінкою з боку представників адміністрації. Найвищий ступінь виправлення засудженого (засуджений довів своє виправлення) передбачає такі зміни особистості та поведінки засудженого, коли є підстави вважати, що засуджений у разі звільнення, спроможний свідомо дотримуватися соціальних норм життя та не має мотивації до повернення на шлях злочинної діяльності. Основними критеріями виправлення є сумлінна (зразкова) поведінка й сумлінне ставлення до праці.

При оцінюванні ставлення засудженого до праці слід враховувати також виконання ним робіт із благоустрою місць позбавлення волі без оплати праці.

 

Фото: обговорення на засіданні робочої групи в Офісі Генерального прокурора. Джерело: сайт ОГП

 

Що пропонується? Перспективна модель умовно-дострокового звільнення в найближчому майбутньому (у разі прийняття відповідних законопроектів)

 

Нова модель умовно-дострокового звільнення. Інститут умовно-дострокового звільнення може слугувати потужним стимулом для забезпечення правослухняної поведінки засуджених під час відбування покарання, а також спонукати їх до позитивних змін, які після звільнення зменшать ризик вчинення нових злочинів. Водночас, на думку представників робочої групи, у застосуванні УДЗ існує ряд проблем та перепон, що перешкоджають його максимальній ефективності. У цьому контексті розглянемо основні з них та рекомендації міжнародних документів.

 

Відсутність чіткого критерію для ухвалення рішення про УДЗ. Відповідно до ч. 2 ст. 81 Кримінального кодексу України, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосовано, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення. Водночас у законодавстві не визначено, яку саме поведінку слід вважати сумлінною, та яке саме ставлення до праці свідчить про виправлення особи. Унаслідок цього суди часто звертаються до таких джерел, як коментовані кодекси, або ж до попередньої судової практики.

До чого це призводить? По-перше, до неоднакового застосування норми права. По-друге, особи, що не спричиняють загрози для суспільства, можуть необґрунтовано лишатися й надалі в ізоляції, і навпаки, небезпечні особи звільняються та повертаються до громади. Наприклад, однією з підстав для відмови в умовно-достроковому звільненні суд вважає «тенденцію на зменшення заробітку засудженої». Також можна побачити такі підстави для відмови, як велика кількість попередніх судимостей, недостатня кількість заохочень, стягнення, які були погашені, виконання неоплачуваної роботи тощо.

Втім, Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи державам-членам Rec (2003) 22 «Про умовно-дострокове звільнення» передбачає, що критерії, якими повинні керуватися ув’язнені, щоби перейти до статусу умовно звільненої особи, мусять бути чіткими та конкретними. Також критерії мають бути реалістичними, оскільки треба враховувати особистість засудженого, соціальні та економічні умови, а також доступність програм реінтеграції. Критерії надання умовного звільнення слід застосовувати в такий спосіб, щоби забезпечити умовне звільнення всіх ув’язнених, які вважаються такими, що відповідають мінімальному рівню безпеки й можуть стати законослухняними громадянами. Обов’язок довести, що ув’язнений не відповідає критеріям, має покладатися на органи влади.

Як один зі способів покращення процесу прийняття рішень щодо УДО, експерти робочої групи рекомендують заохочувати до використання (разом з іншими методами) надійні інструменти оцінювання потреб і ризиків.

Правила Ради Європи щодо роботи систем пробації (Рекомендація CM/Rec(2010)1) визначають: відповідно до національного законодавства служба пробації може готувати доповіді, які необхідні для ухвалення рішення певним відомством. Вони можуть включати рекомендації з таких питань:

а) Можливість звільнення засудженого;

б) Будь-які особливі умови, які можуть бути викладені в рішенні про звільнення засудженого;

с) Будь-які заходи виховної дії, які необхідні для підготовки засудженого до звільнення;

д) Коли приймається рішення про зміну характеру або рівня нагляду.

 

Аналіз практики та перспектив умовно-дострокового звільнення засуджених підготовлений за результатами круглого столу в Офісі Генерального прокурора від 7 липня 2021 р. Це лише частина питань, які було розглянуто на круглому столі, організованому за участі представників міжнародних та громадських організацій Асоціація УМДПЛ, «Експертний центр із прав людини», «Україна без тортур», всеукраїнська громадська організація «Бути добру!»», а також — працівників Департаменту протидії порушенням прав людини в правоохоронній та пенітенціарній сферах Офісу Генерального прокурора.

Наразі лист-орієнтування про застосування умовно-дострокового звільнення є обов’язковим для всіх підрозділів, що здійснюють нагляд за виконанням судових рішень.

Дякуємо всім причетним за можливість долучитися до розробки цих рекомендацій та спільну роботу в напрямку дотримання прав засуджених!

Подальше втілення в життя запропонованих рекомендацій залежатиме від Міністерства юстиції України.

 

Офіс Генерального прокурора  Асоціація УМДПЛ/Association UMDPL  ЕЦПЛ Україна без тортур

#пенітенціарна_система 

 

 

 

Вячеслав Свірець, Виконавчий директор ЕЦПЛ, юрист