Пошук по сайту

Реалізація права на забуття в контексті знищення personal data: практика ЄСПЛ та судів США

«Право на забуття» (англ. «right to be forgotten), як складова права особи на приватність, має невизначений нормативний зміст. Певне рішення суду можна визначити, як дотичне до нього за ознакою того, що зацікавлена особа позивається стосовно видалення, приховання, чи знищення персональних даних**, пов’язаних із його минулим, які потім негативно можуть позначитися на його майбутньому. На практиці, реалізація «права на забуття» є цивільним або адміністративним*** позовом щодо:

а) заборони розповсюдження даних позивача, пов’язаних з його арештом, утриманням під вартою, чи відбування позивачем покарання у місцях позбавлення волі, а також про підозру в скоєнні злочину****;

б) отримання рішення суду на знищення цих даних, або в окремих, досить-таки нечастих випадках, повернення позивачеві цих документів1.

Автору видається логічним, що «право на забуття» так чи інакше пов’язане з видаленням чи фізичним знищенням даних позивача, у цьому контексті – даних щодо судимості чи підозри в скоєнні злочину, тому стаття присвячена огляду сучасної практики Європейського Суду з Прав Людини (перший підрозділ), а також практики американських штатських і федеральних судів ХХ–ХХІ століття (другий підрозділ)

Повна назва статті, бріф якої ЕЦПЛ публікує з люб’язного дозволу її автора, аспіранта кафедри міжнародного права Факультету Міжнародних Відносин ЛНУ ім. Франка Анатолія ЛИТВИНЕНКО, «Реалізація права на забуття в контексті знищення персональних даних осіб щодо їхньої судимості чи підозрі в скоєнні ними злочинів: практика Європейського суду з прав людини та судів США»

Завантажити текст

 

 

Висновки. Прецедентна практика США у більшості випадків засвідчує, що реалізація права на забуття в контексті видалення, приховання чи обмеження розповсюдження персональних даних в останні кілька десятиліть можлива, і нерідко позивачам вдається домогтися вилучення даних стосовно своєї судимості чи винесення їм підозри в скоєнні злочину. Згадані у статті процеси також свідчать, що:

1) проблема реалізації «права на забуття» далеко не нова, і негативні наслідки щодо розповсюдження даних є не гіпотетичними, а цілком реальними, що підтверджено десятками позовів;

2) це «право на забуття» вкрай нелогічно ототожнювати виключно з Інтернетом, адже проблема виникла задовго до його появи, і розповсюдження даних у паперовій формі завдавало позивачам не менше шкоди, аніж би воно існувало в електронній;

3) процедури утримання та знищення персональних даних відомі (принаймні в США) понад 120 років, і пошкодження документів тягло за собою відповідальність тих, хто уповноважений був опікуватися ними; підтвердження цьому існують не в історичних довідках, а у судових процесах;

4) практика судів США є доволі-таки неоднорідною в питанні знищенні особових даних, що часто залежить або від законодавчих актів, або від існуючої прецедентної практики у окремому штаті; у федеральних справах (на кшталт Menard v. Mitchell), суди, як правило, надавали рішення обмежувати циркуляцію даних до федеральних правоохоронних органів;

5) деякі американські суди схилялися до позиції, що мають повноваження надавати рішення щодо знищення даних задля захисту конституційних прав позивача;

6) суди визнавали проблематику поширення персональних даних до органів влади, банків, кредитних установ та загалом багатьох інституцій, що тягло за собою не один десяток позовів*.

Існуюча практика Європейського Суду з Прав Людини лише підтверджує актуальність даної проблеми. У своїх рішеннях, ЄСПЛ неодноразово намагався знайти баланс між тяжкістю скоєного позивачем злочину (якщо такий був скоєний) та строками утримання його персональних даних, аби на підставі цього дати оцінку, наскільки адекватною є «превентивна міра» щодо утримання даних позивача у національних базах даних злочинців протягом декількох десятиліть. Саме тому, Суд був схильний вважати, що в силу суспільної небезпеки злочинів, скоєних позивачами у справах B. B. v. France; M. B. v. France та Gardel v. France (усі їх злочини були сексуальними), така міра була цілком адекватною. Натомість, у справі Aycaguer v. France (2017), де позивач вчинив хуліганство, Суд вирішив, що сорокарічний строк утримання його даних із моменту вступу вироку в силу не є адекватним суспільній небезпеці злочину і вирішив на користь позивача. Отже, підсумовуючи, можна констатувати, що «право на забуття» в контексті знищення чи видалення особових даних є цілком логічною категорією цього поняття, оскільки має під собою не гіпотетичні підстави для існування, а базується на реальних судових процесах, включно з практикою Європейського суду з прав людини. До того ж, на основі численних американських процесів цілком можна зробити висновок, що ототожнення «права на забуття» виключно з інтернетом є, м’яко кажучи, не надто переконливим.

 

* Anatoliy Lytvynenko, Postgraduate student of Ivan Franko National University of Lviv, Postgraduate student of Robert Gordon University of Aberdeen (Aberdeen, Scotland, UK)

** Див. класифікацію рішень судів США щодо утримання, чи знищення таких категорій даних у справі Doe v. Commander, Wheaton Police Department, 273 Md. 262; 329 A.2d 35, 39–41 (1974).

*** У США, практика якої розглянута й узагальнена в даній статті – цивільним, у країнах континентального права, наприклад, Німеччині – адміністративним.

**** Хоча більша частина позивачів у процитованих у статті справах не відбували покарання, у федеральній справі Utz v. Cullinane, 520 F.2d 467, 471 і далі (1975), усі четверо позивачів вже мали судимість, хоч і за «неважкими» статтями, однак їм вдалося домогтися заборони передачі їх персональних даних до ФБР.

1.Davidson v. Dill, 503 P.2d 157, 161–163 (1972)

 

Довідка про автора:

Анатолій Анатолійович Литвиненко, аспірант Львівського національного університету імені Івана Франка, аспірант Університету імені Роберта Гордона (Абердін, Шотландія)*                      

© А.А. Литвиненко, 2019

 

 

#dataprotection #right_to_privacy #data privacy, #right _to_ be_forgotten