Страждання засуджених може зупинити лише смерть?

Хто зупинить страждання засуджених? Невже лише смерть?

Провідна екпертка ЕЦПЛ, юристка Наталя Гурковська та юристка Тетяна Панасенко проаналізували причинно-наслідкові звязки, що обумовлюють трагічну історію багатьох важко-хворих людей за гратами.

Цей лонгрід вартує вашої уваги та роздумів. Чи дійсно ми розуміємо, де витоки насилля? Та чи готові будувати майбутнє країни на фундаменті прав людини?

Наталя Гурковська: Лісабонська декларація відносно прав пацієнта, що була прийнята 34-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, Лісабон, Португалія, в 1981 році, декларує: “Усвідомлюючи можливість виникнення практичних, етичних і юридичних труднощів, лікар завжди повинен діяти у злагоді зі своєю совістю і завжди в найвищих інтересах свого пацієнта”.

За минулий рік, ми з тобою особисто неодноразово стикалися зі смертями в’язнів через хвороби. Причому останні місяці життя засуджених, завдавали їм фізичних страждань від нестерпного болю, і психологічних – від усвідомлення безвихідної ситуації, коли держава ухиляється від позитивних зобов’язань – надавати належну, якісну, професійну медичну або паліативну допомогу.

Як ти думаєш, лікарі пенітенціарної системи свідомо порушують клятву Гіппократа чи є можливість лікувати на належному рівні в тюремних умовах?  Як уникнути або запобігти можливим стражданням хворої людини?

Тетяна Панасенко: Завжди варто враховувати людський фактор. Зазвичай головною проблемою є особисте ставлення тюремних лікарів до здоров’я в’язнів. Маленька зарплата, непрестижність професії у тюремній медицині, відсутність професійного зростання, складні умови праці в колоніях, режимні обмеження, залежність медичного персоналу від адміністрації тюремної установи, прокурорських перевірок – все це впливає на ставлення до в’язнів.

Засуджені часто скаржаться, що потрапити на прийом до лікаря неможливо. Вузьких спеціалістів немає. Лікарі установи не контролюють стан своїх пацієнтів, не здійснюють щоденних обходів, та навіть не приходять на прохання засуджених. Якщо засудженому потрібні додаткові обстеження, які неможливо провести в межах установи, то такі обстеження або взагалі не проводяться, або проводяться з великою затримкою. До того ж варто сказати про поганий доступ до вторинної та третинної медичної допомоги: етапування до місця розташування тюремних лікарень з інших колоній може тривати тижнями. А якщо згадати про умови етапування – то Європейський суд неодноразово визнавав їх нелюдськими та такими, що принижують людську гідність (справа Коновальчук проти України, розглянута 13.10.2016).

Якщо аналізувати першопричини такого стану пенітенціарної системи, та якості медичних послуг у в’язницях, треба говорити про недофінансування як пенітенціарної системи загалом, так і тюремної медицини зокрема.

Одного разу я натрапила на документ, це був акт Рахункової палати, де наводилися такі дані: “За інформацією ЦОЗ ДКВС: “Протягом тривалого часу на забезпечення лікування хворих засуджених та осіб, узятих під варту, виділялось вкрай обмежене фінансування (близько 30% від потреби), яке не давало можливості досягнути позитивних зрушень у сфері охорони здоров’я, належно проводити діагностику та лікування хворих”. Результати проведеного Рахунковою палатою аудиту фактично засвідчили, що реформа охорони здоров’я у пенітенціарній системі провалилася (акт Рахункової палати знаходиться у публічному доступі).

Складно говорити про ефективність галузі без її належного фінансування: відокремленість та відсталість тюремної медицини від цивільної, брак ліків, відсутність або старе медобладнання, погані умови лікування. Водночас умови в палатах-камерах не мають нічого спільного з позитивним терапевтичним ефектом. Яких результатів можна очікувати? Тільки зростання рівня захворюваності та смертності серед засуджених. А в ситуації повномасштабної війни всі визначені проблеми ще більше загострюються.

Як запобігти стражданням хворих засуджених? Гадаю, треба вживати всіх можливих і дієвих заходів, щоб хвороба не прогресувала: вчасно виявляти, спостерігати, лікувати. Надати засудженим доступ до того ж рівня медичних послуг, що й на свободі. За наявності підстав – коли важкість хвороби та її характер перешкоджають подальшому відбуванню покарання – необхідно звільняти засудженого у зв’язку з важкою хворобою.

До Переліку захворювань, які дають підстави для звільнення, входять ті хвороби, які уже не лікуються, це найважчі форми, тобто назад вороття немає. Потрібно дати людині можливість вийти на свободу, де в умовах вільного пересування вона має шанс поборотися за своє життя, а головне – якість цього життя,  скільки вже Господь їй відміряв.

Наталя Гурковська: Ще у 1993 році Комітет із запобігання катувань зазначав у своєму звіті: «…недостатній рівень охорони здоров’я може швидко призвести до ситуацій, що потрапляють у сферу дії визначення “нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження”.  У пункті звіту (гуманна допомога) Комітет описує поводження із в’язнями, які «непридатні для подальшого відбування покарання». Зокрема, визначає типи обставин засудженого:

ті, хто потрапляє під летальний прогноз;

ті, що страждають на серйозну хворобу, яка не може бути належним чином вилікувана в тюремних умовах;

ті, які мають важкі вади розвитку або літні люди.

Постійне утримання таких осіб у в’язничному середовищі може створити нестерпну ситуацію…».   При зазначених умовах вважається, що у разі залишення засудженого за гратами відбувається порушення права, у точності  заборонені дії/бездіяльність, що призводять до нелюдського та такого що принижує гідність, поводження або/та покарання, що передбачено статтею 3 Європейської Конвенції

Можна згадати і про статистику щодо засуджених на довічно: більше 10 років вони в тюремних умовах не виживають.

Депутати пропонують узаконити смертну кару “в розстрочку”

Подалі від Росії. Як Україна впроваджує «європейські цінності»

Мета покарання в такому випадку виявляється не пропорційною, оскільки смерть в’язня в умовах несвободи не може бути законною ціллю держави. Позбавлення волі, навіть довічне, не дорівнює муки та страждання. Стаття 50 Кримінального кодексу визначає мету покарання винної особи: “Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність”. Так, за цією статистикою смерть настане раніше, ніж має відбутись реабілітація, одним із завданням якої є виправлення.

І все ж таки, повертаючись до умов лікування, виникає питання: невже тільки низька якість медичної допомоги обумовлює летальний фінал?

Тетяна Панасенко: Довічники мають найжорсткіший режим утримання. Перебування у камері 23/7 – лише годинна прогулянка на добу. Вкрай незадовільні умови утримання (два пілотні рішення ЄСПЛ щодо неналежних умов утримання в українських  пенітенціарних закладах це підтверджують, як і звіти за результатами моніторингових візитів НПМ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини), відсутність зайнятості, відсутність мотивації щось змінювати (навіщо щось робити, якщо цього ніхто не оцінить та нема жодних перспектив звільнитися), низький рівень психологічної підтримки, неналежна медична допомога. Особисте ставлення до цієї категорії засуджених – побутує така хибна думка, що всі довічники – це серійні маніяки – теж є негативним чинником. Їх не вважають за людей, швидше непотребом, помилкою, що ці люди взагалі продовжують жити і якщо вони вже живуть, то  повинні страждати, сплачуючи в такий спосіб за свої смертні гріхи.

Наталя Гурковська: Чи справді медицина вбиває за гратами, чи справа не в тюремній медицині?

Наведу жахливі  приклади, описані Харківською правозахисною групою:

Два в’язні померли за ґратами попри рішення суду про звільнення

Володимир Панасенко. Вкрали 16 років свободи, а тепер і життя забирають…

‘Вони його просто вбили’ — у тюремній лікарні помер хворий на рак Віталій Матухно

Я переконана, що принаймні в одній із областей України, з проведенням ЛКК не зволікають. Якщо хворий підпадає під дію та перелік хвороб, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання з Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, то чому не застосувати закон? Яка необхідність тримати невиліковного в’язня в очікуванні його смерті?

Тетяна Панасенко: Так, навіть коли ЛКК спрацьовує на відмінно, це ще не є запорукою звільнення важко хворого засудженого. Тут включається прокуратура. Вкрай мало рішень судів, де прокуратура підтримує звільнення важко хворого засудженого, коли є усі для цього підстави. Змагальності процесу як такого у цій категорії справ практично немає. Захисник наводить тверді юридичні аргументи, але суд зазвичай встає на сторону прокуратури, навіть коли їхні аргументи є дуже примітивними. Це скоріш справа звички, яка тягнеться ще з радянських часів. Це моя особиста думка. Між іншим, Харківська правозахисна група проводила з даного приводу дослідження. Окремо було проаналізовано вплив позиції прокурора на результат судового розгляду – процент збігу позиції прокурора та рішення суду складає щонайменше 82,05% від усіх випадків, коли випадки, де чітко зафіксоване відхилення позицій, складають лише щонайменше 5,10%. Суд практично завжди встає на бік прокурора.

Більш того, на офіційних сайтах обласних прокуратур є безліч прес-релізів, де описуються порушення прав засуджених на належну медичну допомогу, належні умови їхнього утримання. Водночас у суді працівники цих прокуратур переконують, що умови утримання засуджених пречудові і вони отримують найкраще лікування в місцях позбавлення волі, і подальше перебування засуджених у колонії є для них благом. З чим пов’язані такі подвійні стандарти  і така принциповість, щоб засуджені помирали у стражданнях за гратами – незрозуміло.

Яка користь тримати у в’язниці невиліковного в’язня в очікуванні смерті?  Суспільна небезпека таких людей вкрай низька у силу їхньої важкої хвороби та вкрай незадовільного стану здоров’я. Відмова у суді як правило добиває хворого в’язня, і далі він помирає в неволі. Таких справ є багато.

Наталя Гурковська: В моїй професійній діяльності був випадок, коли під час моніторингового візиту в одному із паліативних закладів померла бабуся. Заклад був нашпігований камерами відеоспостереження в палатах, з поясненнями “ми спостерігаємо хворих”, а бабусю виявив монітор… І тут я знов хочу повернутися до змісту Лісабонської декларації відносно прав пацієнта, якою передбачено поміж іншого – право пацієнта померти з гідністю та право пацієнта прийняти або відхилити духовну і моральну підтримку. Для мене, з точки зору юриста, право померти з гідністю це перш за все не страждати від болісного відчуття, друге – в колі рідних та/або близьких тобі людей, або наодинці, а не в палаті  під наглядом сторонніх осіб. Як ти вважаєш, право померти з гідністю – це тепер прерогатива?

Тетяна Панасенко: Однією з форм реалізації передбаченого статтею 49 Конституції України права на охорону здоров’я і медичну допомогу є звільнення засудженого від подальшого відбування покарання за хворобою, здійснене з метою створення більш сприятливих умов для його лікування та одужання.

Тому незрозуміло для чого доводити хворих засуджених до такого стану, щоб якщо їх і випустити на свободу, то лише для того щоб померти. Медицина є надбанням людства, вона для того, щоб вчасно виявляти хворобу, лікувати, запобігати її прогресу та переходу у важчі форми, використовувати усі сучасні методики лікування, зменшувати біль та страждання людини. Особи, які перебувають у місцях попереднього ув’язнення та установах виконання покарань, не є винятком, і мають право користуватися медичним обслуговуванням, яке є в державі, без дискримінації у зв’язку з їх юридичним статусом.

До прикладу, зараз на свободі діють програми медичних гарантій і доступні ліки. Людина має можливість безкоштовно пройти обстеження, діагностику, інструментальні дослідження, отримати безкоштовно сучасні дороговартісні ліки у разі серцево-судинних захворювань, діабету ІІ типу, бронхіальної астми. Але для засуджених ці програми  є недосяжними, їм усе це може бути запропоновано лише за власний кошт. Або ж безоплатно вони можуть отримати лише те, що може запропонувати тюремна медицина.  А там вибір вкрай невеликий, медпрепарати часто застарілі, які цивільна медицина вже не використовує, бо час йде вперед, медобладнання або ж несправне або відсутнє, або брак медперсоналу і нема кому обстежувати, діагностувати, лікувати.   А звідки у засудженого власні кошти для оплати медичних послуг, а ще й коли він важко хворий, не може працювати, не має родичів до прикладу. Якщо засудженого не влаштовує тюремний лікуючий лікар, він не може піти до поліклініки чи лікарні та знайти собі іншого. Право на вільний вибір лікаря у засудженого начебто є, але воно декларативне, на практиці це не працює.

Водночас багато хто забуває, що саме у держави є обов’язок дбати про фізичний добробут осіб, яких позбавлено свободи; створити належні умови для забезпечення медичної допомоги особам, які перебувають у місцях позбавлення волі. А що це за  лікування, коли у тюремній лікарняній палаті +9 і тече зі стелі, грибок, гризуни, вікна не відчиняються, денне світло не проходить, сморід із туалету стоїть нестерпний.  Коли у хворого четверта стадія онкології, а наркотичні лікарські засоби для знеболення йому не дають, бо ж нема… Його страждання може зупинити хіба смерть.

От ми дійшли і до права на гідну смерть, яке включає і право на лікування за допомогою гуманних методів: вони мусять бути спрямовані на те, щоб полегшити страждання, допомогти померти спокійно, і звісно право померти поруч із рідними та близькими. На гідну смерть заслуговує кожен.  Хоча держава не бере на себе функцію месника. Метою покарання не є приниження, завдання мук чи страждань. Більш того, лікарні чи медчастини не є місцем відбування покарання.  Якщо засуджений важко хворий, навіщо його взагалі далі утримувати за гратами, якщо виховний вплив до нього застосовувати вже нереально?

Наталя Гурковська: У звіті Комітету з запобігання катувань від 1993 року є пункт про гуманне відношення, де твердо визначена позиція, що у  тих випадках, коли особа підпадає під категорію “летальний прогноз” чи страждає на серйозну хворобу, що не може бути належним чином вилікувана в тюремних умовах; чи має важкі вади розвитку або літній вік – тюремний лікар повинен скласти протокол для відповідального органу з метою прийняття відповідних альтернативних заходів.

Комітет не залишає підстав для правоохоронних органів, суду можливості відступу щоб залишити хвору людину помирати за гратами. Що ж тоді не працює в нашій державі: закон, правосвідомість чи людська совість?

Тетяна Панасенко: Усе що ти назвала. А ще – відчуття безкарності. Додамо до цього стигму: в’язня, хоч і важко хворого, сприймають виключно як невиправного злочинця, який повинен стражданнями спокутувати свої гріхи, але не як людину, яка потребує належного лікування та догляду.

На словах декларуються європейські цінності, наближення до європейських стандартів, а по факту маємо приреченість, муки та страждання важко хворих в’язнів та врешті їхню смертність.  Це вже перетворилося на системну проблему. Така ситуація призводить до чергових заяв проти України до Європейського суду з прав людини та призначень виплат великих сум коштів, що сприяє формуванню негативного іміджу нашої Держави у Європейському співтоваристві та відображає неналежний рівень захисту прав людини в Україні. В умовах повномасштабного вторгнення рф на територію України я вважаю такі дії небезпечними для майбутнього.

Наталя Гурковська: І ось тут варто підсумувати нашу розмову, зазначивши невідповідність частини 2 статті 84 Кримінального Кодексу України правам людини та Конституції України, яка захищає та гарантує право на здоров’я, життя людини, та не зазнавати неналежного поводження.  Частина друга названої статті не є категоричною та дає можливість суду обирати: дарувати життя хворій людині або/та смерть у волі чи неволі. Зміст другої частини йде всупереч із названими стандартами та змістом звітів Комітету запобігання катувань про обов’язок, а не право. Частина 2 ст. 84 КК не є абсолютною, оскільки залишає право вибору та зловживань як для прокурора так і для судової інстанції, наслідком чого є порушення основоположних прав людини та смерті засуджених в нелюдських умовах та стражданнях.

#правалюдини #місцянесвободи #довічники #протидікатуванням