Пошук по сайту

“Ефект свідка”: до чого тут служба 911?

Кетрін (Кітті) Дженовезе жила в Нью-Йорку і працювала менеджеркою в барі «Ev’s 11th Hour». Коли 13 березня 1964 року десь о пів третьої ночі, дівчина поверталася додому, на неї напав чоловік. Він двічі вдарив її ножем у спину під вікнами багатоквартирного будинку. Попри гучні крики і стогін відгукнувся лише один із її сусідів. Він подумав, що відбувається сімейна сварка, і прокричав із вікна: «Залиш цю дівчину в спокої!»

Вбивця злякався і втік, а важко поранена Кітті намагалася дістатися до своєї квартири. Раптом вбивця повернувся й завдав їй десяток ножових поранень, після чого згвалтував і зник.

Через годину до Кітті спустилася 70-річна сусідка Софія Фаррар. Вона тримала закривавлену дівчину на руках до приїзду швидкої допомоги, але Кітті Дженовезе померла.

Співмешканка

О четвертій ранку в двері квартири загиблої Кітті постукала поліція. Відчинила дівчина Мері Енн Зелонка. Вони познайомилися рік тому в нічному клубі, після чого почали зустрічатися і зняли цю квартиру.

Поліція повідомила Мері про вбивство, до сьомої ранку приїхав детектив, щоби допитати дівчину. Вона намагалася заспокоїтися за допомогою алкоголю, а поруч знаходився сусід Карл Росс, який її підтримував. Росс постійно втручався в допит, тому поліції довелося його затримати за хуліганство.

Карл Росс був одним зі свідків. Він почув перший напад, а вдруге насилля відбувалося майже в нього на порозі. Крізь відчинені двері Росс побачив, як вбивця завдає Кітті ударів мисливським ножем. Він зачинив двері й замість дзвінка до поліції, набрав номер свого друга, який порадив йому нічого не робити. На допиті Карл Росс так і сказав: «Я не хотів втручатися».

Трохи пізніше приїхали ще два детектива Джон Керолл і Джеррі Бернс. Вони розпитували Мері про стосунки із загиблою і вважали її підозрюваною. Допит тривав шість годин, і багато питань були недоречним: детективи цікавилися сексуальним життям дівчат. В середині шістдесятих американське суспільство було консервативно налаштованим до одностатевих пар, навіть, батьки Кітті не знали про стосунки дівчат.

Телефон, з якого вперше в історії зателефонували до служби 911

Чоловік, батько, вбивця

Через кілька днів після вбивства поліція затримала грабіжника на ім’я Уїнстон Мозлі. Детектив Джон Тарталья звернув увагу на білий Chevrolet Corvair, яким керував затриманий. Свідки вбивства Кітті повідомили, що бачили, як вбивця сідав у схожий автомобіль. На питання про такий збіг обставин Уїнстон Мозлі вирішив не відповідати.

Тоді Джон Тарталья запросив до розмови експертів, які помітили на руках у грабіжника ушкодження від ударів. На допиті Мозлі зізнався у вбивстві Кітті Дженовезе. Виявилося, що він маньяк і вбивця, який шукав собі жертву тієї ночі. Побачивши Кітті на світлофорі, він пішов за нею, після чого вбив і зґвалтував.

Мозлі мав дружину і трьох дітей. Але скоїв близько 40 пограбувань, інших зґвалтування й ще два вбивства, про що він зізнався на допиті.

Його засудили до смертної кари. Після оголошення вироку суддя Ірвін Дж. Шапіро сказав, що не вірить у смертну кару, але побачивши цього «монстра» на електричному стільці, без сумнівів сам би натиснув на вимикач. У 1967 році Апеляційний суд штату змінив вирок Мозлі зі смертної кари на довічне ув’язнення.

У 1968 році Уїнстон Мозлі отруївся у в’язниці й опинився в лікарні. Там він здолав охоронця, забрав у нього пістолет, захопив 5 заручників і згвалтував жінку. Після затримання йому додали ще 30 років до довічного ув’язнення. Помер Мозлі 2016 року у своїй камері. Йому було 81 рок.

 

«Ефект свідка»

27 березня 1964 року в «New York Times» вийшла стаття із заголовком «37 чоловік бачили вбивство, але не повідомили в поліцію». Редактор «NY Times» Абрахам Розенталь узяв інтерв’ю в комісара поліції Майкла Мерфі, чия заява стала основою для статті. Пізніше Розенталь адаптував цю історію для своєї книги «Тридцять вісім свідків: справа Кітті Дженовезе».

Стаття в «NY Times» зазнала критики за фактичні помилки. У 2004 році журналіст Джим Расенбергер написав статтю в «NY Times» зі спростуванням публікації Розенталя про кількість свідків і їхню бездіяльність

Під час розслідування з’ясувалося, що цифра 37 або 38 чоловік у статті сильно перебільшена, так само як і тотальна бездіяльність людей. Як мінімум дві особи сказали, що зателефонували в поліцію. Щоправда, їхні дзвінки не були зафіксовані. Також можна згадати чоловіка, який злякав вбивцю, і 70-річну жінку, що сміливо спустилася до вмираючої Кітті.

Окрім того, у публікації було сказано, що вбивця тричі повертався до жертви. Це теж невірно: під час слідства стало зрозуміло, що Мозлі зробив два напади. Після першого він відігнав свій автомобіль у менш помітне місце й повернувся.

У момент вбивства десятки людей не вжили жодних заходів. Хтось вважав це сімейною сваркою, хтось не зміг зателефонувати до поліції, а хтось переклав відповідальність на інших. У своїх свідченнях Мозлі згадав, що спочатку його налякав і зупинив той чоловік, що першим вигукнув із вікна. Але потім вбивця подумав: «Ця людина зачинить вікно й піде спати, що і сталося».

Після цього випадку народився термін «ефект свідка» або «синдром Дженовезе». Вперше його описали соціальні психологи Джон Дарл і Бібб Латане (Bibb Latane & John Darley, 1970) «Ефект свідка» означає, що людина з меншою ймовірністю допоможе жертві, якщо поруч є інші: мешканці, які бачили жертву або чули крики Кітті Дженовезе, були впевнені, що хтось у цьому будинку вже зателефонував до поліції або пішов їй на допомогу.

В’язниця, де помер вбивця Кітті Дженовезе Credit: https://www.nytimes.com/2016/04/05/nyregion/winston-moseley-81-killer-of-kitty-genovese-dies-in-prison.html April 4, 2016

 

Дослідження:

Дарл і Латане провели експеримент. Вони зібрали групи студентів для обговорення нагальних проблем і запросили актора, який у певний момент удавав припадок. Якщо крім актора в кімнаті залишалася лише одна людина, то потерпілий отримував допомогу у 85 % випадків. Якщо в кімнаті було три людини, то в 62 %, а коли було п’ять чоловік — усього в 31 %. Вчені помітили: чим більше людей, тим довше потерпілому доводилося чекати допомоги.

Людина схильна перекладати відповідальність на інших, оскільки думає, що обов’язково знайдеться той, хто допоможе постраждалому. Також людина схильна думати, що її допомога може ще більше нашкодити. Решта причин ненадання допомоги пов’язана з мотивом страху за своє життя — а раптом і мені дістанеться?

Ефект свідка вважається одним із найбільш досліджуваних явищ у соціальній психології, а випадок із Кітті Дженовезе увійшов до багатьох підручників.

 

Служба 911

Один зі свідків вбивства сказав, що не викликав поліції, оскільки не знав, як це зробити. До кінця шістдесятих років у США не було єдиного номера служб порятунку. Якщо людині потрібно було звернутися до поліції або пожежної, вона мусила знати десятизначний номер телефону найближчої дільниці. Інший варіант — набрати цифру «0» і попросити оператора зв’язати з необхідною службою. Слухавку міг підняти якийсь сержант, який не знав, як правильно реагувати на такі звернення, або на дзвінок і взагалі могли не відповісти.

З 1957 року ідея єдиного номера неодноразово обговорювалася. Національна асоціація керівників пожежної охорони пропонувала ввести такий сервіс, щоби людям було зручніше повідомляти про пожежі. У 1937–1938 роках у Великобританії з’явився єдиний номер екстреної допомоги — 999, який і досі використовується.

Службам порятунку США так само був потрібен короткий і легкий номер. У 1968 році телекомунікаційна компанія «AT & T» відкрила лінію 911. Тоді були поширені телефони з дисковим набором: номер із двома одиницями набирається швидше, ніж британські три дев’ятки. Так з’явилася єдина служба, яка досі не тільки відправляє допомогу, але і професійно підтримує потерпілого або свідка по телефону.

 

Текст підготовлено за матеріалами New York Times в рамках проєкту «Ефективна співпраця громадянського суспільства з безпековими службами в Україні»

 

Партнери «Діалогу безпеки»: Freedom House, Експертний центр із прав людини, Восток SOS, Український інститут із прав людини

#діалогбезпеки #громадськийконтроль #кримінальна_юстиція #досудоверозслідування