Пошук по сайту

“Ти не можеш розслідувати злочин, катуючи людей” — керівник департаменту з протидії катуванням Юрій Бєлоусов

У жовтні 2021 року Кабінет Міністрів України затвердив стратегію протидії катуванням у системі кримінальної юстиції. Стратегія передбачає збір даних про катування, впровадження механізму для фіксації наслідків катувань, а також втілення нових стандартів розслідування катувань.

Про нову Стратегію, про те, чому в українській поліції досі катують людей, та чи можливо правоохоронців навчити по-іншому дістати докази, Цензор.НЕТ поговорив із очільником департаменту процесуального керівництва у кримінальних провадженнях про катування та інших серйозних порушеннях прав громадян з боку правоохоронних органів Офісу Генерального прокурора Юрієм Бєлоусовим.

— За останні декілька років було щонайменше три гучні випадки, коли суспільство дізнавалося про те, що в поліції катують, принаймні такі справи, із підозрами та обвинуваченнями, є в судах. Чи може українська поліція працювати ефективно і не катувати людей?

— Реформування торкнулося більше патрульної поліції та поліції громадської безпеки в цілому. Але щодо саме розслідування, кримінальної поліції, блоку оперативних працівників, я взагалі, чесно кажучи, не побачив. Відповідно підходи до розслідування є доволі закоренілими, які почалися у 90-х роках. І я не бачу кардинальних змін. Водночас, якщо ми говоримо про поліцію в цілому, я вважаю, що в поліції багато професіоналів, які самі не сприймають практику застосування катувань. Але, на жаль, психологічне сприйняття насильства як невід’ємного елементу розслідування залишається і його поділяють, у мене немає даних дослідження, доволі високий відсоток працівників оперативних підрозділів і, в тому числі, слідства.

— Чому кількісні показники розкриття злочинів досі є маркером ефективної роботи поліції?

— Тут кілька проблем, на які варто звернути увагу. Про правоохоронців формується уявлення  як про людей, які постійно порушують права людини, або які бачить самоціллю саме порушення прав людини. Насправді, в більшості випадків, на мою суб’єктивну думку, ці люди доволі свідомо обирають цю професію. Я не кажу про тих, хто з самого початку йде з кримінальною мотивацією або реалізовувати свої психологічні проблеми, або займатися фінансовими аспектами — заробляти гроші незаконними діями, такі також і безперечно є. Але на мою думку, таких людей все ж менше.

Більшість із них щиро обирають цю професію, бо хочуть боротися зі злочинністю. Вони йдуть, бо мають загострене відчуття справедливості. Інше питання, які засоби поліцейські обирають, для того, щоб реалізовувати свою місію, покликання, бо людина фактично своє життя присвячує роботі в правоохоронних органах. Ці люди щиро вважають, що хочуть побороти зло. Іноді, вважаючи, що для того, щоб побороти зло, можна обирати будь-які методи, бо я ж там злочинця, справжнього бандита посадив у в’язницю. Відповідно, я можу щодо нього застосовувати такі методи. Це проблема і ми намагаємось зараз її змінити. Ти не можеш боротися зі злом, вчиняючи зло. Ти не можеш розслідувати злочин, катуючи людей. Ми намагаємось донести, що катування — це злочин, і метод такий не є прийнятним.

 

Фактично правоохоронець, який приходить з таким покликанням, він не озброєний інструментом ефективної протидії злу. Він або вона не приходять, як медичний працівник, з набором інструментів, які вже опробовані практикою, ти просто обираєш потрібний для здійснення медичної операції. Ти фактично приходиш неозброєний і ти переймаєш ті інструменти, які довели свою “ефективність”. Це система професійної підготовки. І ми разом із НАБУ, Фондом “Відродження” та низкою ініціатив працюємо над просуванням інструменту процесуального інтерв’ю, який не дав би можливості правоохоронцю обирати шлях застосування насильства, а він обирав би інший, більш ефективний засіб. Цього просто не навчають в освітніх закладах МВС. В поліцейських академіях дають теоретичний бекґраунд і люди приходять, вони не готові до своїх обов’язків, вони не мають альтернативи.

— Щодо показників?

— Тут також є глобальна проблема. Відсутність ефективної системи оцінки працівників правоохоронних органів. Як оцінювати слідчого? Як оцінювати оперативного працівника? Як оцінювати підрозділ в цілому? Чи він ефективний чи ні? За якими критеріями? Відсутність чіткої системи оцінки призводить до того, що обирають хоча б щось. Відповідно статистика, сама по собі непогана, вона дозволяє відстежувати певні тенденції, порівнювати і так далі. Питання в тому, як до цього ставитися. Якщо ти просто береш статистику, але не вимагаєш від працівників дотримуватися таких самих показників, як і минулого року.

Ми також для себе відстежуємо кількість підозр, які ми оголошуемо правоохоронцям, кількість справ, які ми направляємо до суду, ми також для себе це відстежуємо, щоб ми бачили — є у нас вплив на середовище чи немає. При цьому ми не вимагаємо від наших прокурорів направити певну кількість підозр. Хоча ми плануємо свою діяльність. Але ми розуміємо, що це точно не вихід. Гонитва за показниками призводить до того, що фокус уваги зміщується від реальної боротьби до імітації.

Правоохоронець може розуміти, що це не окей, він може знати, як альтернативно отримати інформацію, без насильства, але тут вже включаються показники. Йому треба 3-4 справи направити до суду за місяць, він розуміє, що не встигне якісно відпрацювати, зібрати докази і відповідно втратить зарплатню або буде дисциплінарне покарання, тому він свідомо використовує це насильство як прискорення процесу.

— Ви сказали, що вони звикли так працювати. Тобто момент, коли треба було навчати, як правильно — пропущений. Їм заздалегідь сказали, що усі методи хороші. Що робити із цим фактом — професійною підготовкою?

— Це про зміни. Як змінити практику, яка склалася вже десятиліттями. До речі, вона почалася не з таких глибоких радянських часів, на моє переконання, вона почалася з 90-х років, коли почався лам системи. Що тепер із цим робити? Тут точно немає одного рішення. Стратегія протидії катуванням, яку ми активно розробляли і просували, вона якраз була намаганням системно вплинути на ці явища.

Як я бачу призначення нашого підрозділу протидії катуванням, в тому, щоб правоохоронці чітко зрозуміли, що так робити не можна. Це дуже важливий момент. Бо коли ти розумієш, що катування — це найбільш швидкий спосіб отримати зізнання від людини або інформацію, і тобі за це нічого не буде, то чому варто через це переживати? Для чого володіти якоюсь складною методикою, якщо в суді проходять ці докази, якщо посадили в тюрму — ну і слава Богу, я свою роботу зробив якісно. У нас прийнято казати, що мета виправдовує засоби.

Судова гілка, і це треба відмітити, вони перші почали зміни у цьому контексті. Слідчі судді поступово почали більше уваги приділяти доказам і способу отримання цих доказів. Коли судді почали бачити у цьому проблему, що ці докази зібрані внаслідок катувань і на них треба реагувати. Це добре, бо правоохоронці практично та теоретично починають думати, що якщо я отримав ці докази внаслідок катувань, імовірність  того, що вони пройдуть у суді, знижується, треба мабуть щось інше шукати. І на додаток до цього вони мають розуміти, що вчиняючи такі дії, ти вчиняєш злочин. І за це є реальне покарання. Я вже казав, що наша мета не пересадити усіх правоохоронців, а заставити їх діяти по-іншому.

— Про суди, які оцінюють неналежно зібрані докази: ви якось сказали (у 2018 році), що судді розглядають катування як злочин середньої тяжкості, ніби це дрібна крадіжка. Як це могло відбуватися, що люди не несли належного покарання за катування?

— Коли я це говорив, то виходив з результатів дослідження, яке ми проводили з Радою Європи. Ми аналізували тяжкість покарання за катування. І відповідно, спираючись на тяжкість покарання, такий висновок я і зробив. До цього часу ситуація поступово змінюється, але судді деякі ще психологічно підтримують правоохоронців, бо вони думають “а як по-іншому посадити цю людину”, якщо суддя впевнений, що це злочинець. І та людина реально може бути злочинцем. І це важливий меседж, що катують у нас далеко не завжди невинних людей, але й винних також. Але це не виправдовує катування. Але судді сприймають: от я його зараз відпущу, але є докази, які безперечно свідчать, що ця людина вчинила злочин. Але при цьому суддя розуміє, що ці докази справжні. Правоохоронці фактично, своїми діями, ставлять суддю перед вибором. З іншого боку, якщо суддя звільняє таку людину, яка дійсно вчинила злочин, то він наражає на небезпеку нас з вами. Неякісна робота правоохоронців по збору доказів, призводить до того, що реальні злочинці можуть опинитись на свободі.

Ми говоримо, що якщо ти впевнений, що це він або вона, найгірше, що ти можеш зробити — це порушити права. Навіть не думай про практику ЄСПЛ про гуманістичні засади, що також важливо. Думай про те, що ти своїми діями звільняєш реального злочинця. Через порушення права на захист, через неоформлене затримання, якщо це вдасться довести, то людина просто вийде. І ми як громадяни отримаємо злочинця на волі, а вся твоя кар’єра буде знищена. Так вони розуміють краще. Повторюся, що більшість правоохоронців хочуть щиро боротися зі злом. Треба їм пояснити, що ми цінуємо твою місію, підбирай просто адекватний метод.

— Чи не видається катування під час допиту зараз абсурдним, людина, яка катує, не зможе застосувати отримані покази в суді?

— Питання в тому, яку мету ми ставимо перед собою. Концепція заборони використання цих показів виходила з того, що основний фокус був зізнання, а зізнання не матиме жодного сенсу. Навіть якщо людина письмово напише під час допиту. Ти покажеш в суді, що людина зізналася, все по-чесному, це не буде мати сенсу і тому нібито людей перестануть катувати. А з моєї точки зору, це була така методологічна помилка колег. Я розумію, чому вони це вносили в КПК. Тут не настільки про мету, з якою застосовується катування, а катування як спосіб отримання інформації.

Заборона з метою отримання зізнання призвела до того, що мета змінилася, зараз вони отримують інформацію про докази. Як я отримав цю інформацію? Але метод її отримання залишається. Тому тут необхідно змінювати сам підхід до отримання інформації. Є дві системи розслідування: одна працює від людини до доказів, інша — від доказів до людини. У пострадянських країнах вона працює від людини до доказів. Тобто твоє завдання в максимально короткий швидкий термін отримати інформацію про можливу підозрювану людину. Далі ти від неї отримуєш решту. Такий підхід домінує зараз.

Для того, щоб працювати через другий підхід, — треба багато факторів. По-перше, правоохоронці мають бути навчені, по-друге вони технічно мають бути озброєними, по-третє процедури розслідування мають бути максимально зручними і простими. Для того, щоб правоохоронці могли якісно відпрацьовувати версії, збирати докази, вони мають бути озброєні. Мати підготовку, криміналістичний супровід та бути психологічно готовим до такої роботи.

Ми підштовхуємо правоохоронця, який вагається, який не обрав себе, до більш якісних шляхів. При цьому звісно, треба почати з керівників. У нас є кримінальні провадження в судах, де ми притягаємо до відповідальності керівників відділів, які не реагують на дії підлеглих. Вони ж між собою також спілкуються і зараз чекають, засудять – не засудять. Плюс ми заходимо з іншого боку, ми заходимо до працівників, які були свідками, але які мовчать, або допомагали сховати злочин. Окремі підозри, окремі справи пішли до суду щодо надання неправдивих свідчень працівником правоохоронних органів. Це абсолютно нові підозри, яких не було раніше. Через це ми хочемо сформувати культуру несприйняття таких практик.

— Якщо говорити про поліцію, чи можна сказати, де випадків катування більше: серед працівників карного розшуку чи серед патрульних?

— Якщо ми говоримо про різні види неналежного поводження, коли ЄСПЛ розглядає катування, як найбільш неналежний вид поводження, коли це систематично, з певною метою спричинення болю задля отримання інформації чи покарання. То патрульні тут, як правило, не є “лідерами” взагалі. Вони перевищують свої повноваження.

Де це поле для порушення у патрульних? Це затримання. Коли патрульний має затримати людину, або не має, або неправильно оцінив ситуацію. Проблема патрульних часто полягає в тому, що вони не відчувають ось цю межу, де ти маєш застосувати силу, навіть якщо вона є абсолютно необхідною, щоб приборкати злочинця. При цьому, ти маєш розуміти, що твоя сила має бути пропорційна загрозі. Як тільки ти людину вже підкорив, все, далі не треба насильства. Проблема патрульних — це пропорційність застосування сили, з моєї точки зору, це не є катуванням, це саме перевищення, точно жорстоке поводження. Хоча у нас були випадки, коли патрульний затримував людину, але потім він саме почав катувати. Тобто це насильство взагалі не було виправдане нічим. Він почав робити так звану “ластівку”. Це було саме катування.

— А оперативники?

— Оперативні працівники вони якраз часто застосовують саме класичне катування, бо у них інша мета — отримати інформацію. На відміну від патрульних. Патрульному інформація не потрібна, йому потрібно просто затримати людину. Оперативні працівники мають оперативно отримати інформацію, і вони вважають, що не мають відношення до якихось процесуальних дій. Тобто усе процесуальне — це вже слідчі. Тут ризик катувань найвищий і саме оперативники застосовують такі катування. Вони навіть вважають, що вони поза процесуальним полем. Ми не затримуємо, ми не оформлюємо, це не до нас, це до слідчих. Якщо говорити про “лідерів” катувань, то це однозначно оперативні працівники і працівники пенітенціарних установ, які використовують катування для приборкання та підкорення певним правилам, як законним, так і незаконним.

— Про прийняту Стратегію з протидії катувань. Я так розумію, що Городище, де катували чоловіка, це чи не єдиний випадок, де поліцейський повідомив, що його колеги вчиняють імовірний злочин, і він не відмовляється від своїх слів. Чи є випадки таких повідомлень в інших провадженнях та чи забезпечують захист цьому поліцейському в Городищі? Бо один із пунктів прийнятої Стратегії — це захист від можливих утисків та переслідувань стосовно викривачів катувань.

— Щодо Стратегії, вона поки ніяк не допомагає, бо її тільки прийняли і зараз державні органи розробляють план заходів на її виконання. Стратегія запрацює з січня. Але ми туди спеціально розписали цей блок, бо фактично використовуючи механізм так званих викривачів, для України він новий, він більш-менш почав працювати в антикорупційних органах. І ми хочемо в основі саме покласти досвід НАЗК. І подумати, як цих людей захистити та забезпечити потік інформації до нас.

У нас є випадки повідомлення неналежної практики в одному з пенітенціарних закладів і ми там не розголошуємо дані цієї людини. Є можливість так званого таємного свідка, який нам повідомляє цю інформацію, але його дані не будуть розголошені. Такий механізм також існує. Не обов’язково лізти на амбразуру і казати – я все бачив, я все знаю. Ми розуміємо, наскільки це складно. Першим дуже складно. Це люди, які хочуть трошки інших практик, люди, які не хочуть так працювати.

— Поліцейський в Городищі не так довго там працює?

— Так, він молодий поліцейський. Мене тішить, що такі поліцейські з’являються, але те, що вони цього не сприймають це дуже круто. Їх треба підтримувати і захищати. Ми завжди хочемо швидких змін, але, на жаль, ці зміни потребують часу. Це вже нове покоління, яке не сприймає це як норму і при цьому хоче працювати. Цей концепт, я ж розумію, як у нас це асоціюється, якісь стукачі, от ми такі класні хлопці та дівчата, робимо, а тут хтось нас здає. Якщо їх будуть сприймати як людей, які хочуть по-іншому працювати, які не толерують, що відбувається, і вони насправді дуже турбуються про імідж державних та правоохоронних органів. Ці люди не хочуть, щоб поліція асоціювалася з катівнею. Вони хочуть відчувати, що роботу, яку вони роблять, поважають у суспільстві.

— Як можливо в такій ієрархічній та вертикальній структурі, як українська поліція, дати зрозуміти, що коли ти повідомоляєш про злочин свого колеги, то ти робиш правильну справу, а не “здаєш” когось?

— Дуже складно, потрібні роки, поки таке усвідомлення відбудеться. Але коли він побачив катування, повідомив і все, це провадження закрили, то він, як дурень, сидить і ймовірніше – його звідти виженуть. Він розуміє, що він або просто піде, або обере стратегію “мені не важливо, що збоку, я не дивлюсь, я спробував”. Але якщо він повідомляє і бачить, що це реальне провадження і реально людей в суд направили, він далі йде. Це ж йому величезна підтримка. Людина має бути захищена, як у викривачів по корупції. Психологічно – це величезний пресинг, ти йдеш один проти системи, яка склалася. Це мають бути дуже сильні люди. Але розраховувати лише на їхню внутрішню силу – це кидати їх під танки без гранат.

Розмовляла Тетяна Безрук, для Цензор.НЕТ

 

Схожі публікації